Школа молитви Бенедикта XVI

Школа молитви Бенедикта XVI

         Пропонується до уваги читачів одна із проповідей папи Бенедикта XVI із циклу катехез під назвою "Школа молитви Бенедикта XVI". Ці роздуми папи про молитву і релігійні відчуття людини впродовж історії були виголошені ним 11 травня 2011 року, на Площі святого Петра.  

Скидається на те, що Бог зник із горизонту деяких людей.. водночас ми бачимо багато знаків нового пробудження релігійних відчуттів.

Якщо поглянути на нещодавню історію, то можна побачити помилковість припущень тих, хто в часи Просвітництва пророкував зникнення релігій, і тих, хто підносив розум, відокремлений від віри, розум, який мав розсіяти тіні релігійного догматизму й розчинити «світ священного», повертаючи людині свободу, гідність і незалежність від Бога. Досвід минулого століття, із трагедіями двох світових воєн, порушив прогрес, що його незалежний розум, людина без Бога, намагався гарантувати.

Людина і надалі прагне Того, Хто закликає її до життя.


Катехизм Католицької Церкви каже: «У створенні світу Бог закликає кожну істоту від небуття до існування… Навіть після того, як людина через гріх втратила подібність до Бога, вона залишається носієм образу Творця. Усі релігії засвідчують цей суттєвий для людини пошук (пор. Діян 17, 27)» (2566). Ми можемо сказати — як я пояснював у попередній катехизі  — що не існувало жодної великої цивілізації, від найдавніших часів і до сьогодні, яка б не була релігійною.

       

 Людина за своєю природою релігійна, «Прагнення Бога вписане в серці людини.


           Homo religiosus так само, як homo sapiens і homo faber: «Прагнення Бога, — каже Катехизм, — вписане в серці людини, бо людина створена Богом і для Бога» (27). Образ Творця вписаний у ній, і вона відчуває потребу віднаходити світло, яке б дало їй відповіді на питання, що глибоко стосуються сенсу реальності; відповідь, якої вона не може віднайти у собі самій, у прогресі чи в емпіричних науках.

 

Життя без трансцендентного горизонту не мало би повноти значення і щастя, якого ми усі прагнемо.


Homo religiosus з’являється не лише в античні часи, а присутній упродовж усієї історії людства. З цього погляду, багатий ґрунт людського досвіду бачив розвиток релігійного відчуття у різних формах, у спробах відповісти на прагнення до повноти і щастя. «Цифрова» людина, як і печерна, у релігійному досвіді шукає шляхи для подолання своєї обмеженості та гарантії для її ризикованої подорожі на землі. 

У Декларації «Nostra аetate» ІІ Ватиканський Собор наголошує у підсумковій формі: люди різних вірувань очікують відповіді на нерозв’язані загадки людського життя, які як раніше, так і сьогодні глибоко непокоять людські серця: що таке людина; якими є сенс і мета нашого життя; що є добром, а що — гріхом; звідки походять страждання і для чого вони; який шлях веде до справжнього щастя; що таке смерть, суд і відплата по смерті; й нарешті, у чому полягає оте найглибше і невимовне таїнство, яке огортає наше існування, з якого ми вийшли і до якого йдемо? (п. 1).

Людина знає, що сама вона не може відповісти на свою власну фундаментальну потребу розуміння.

 Хоч би скільки її обманювали і вона сама себе обманювала, ніби вона самодостатня, — людина відчуває власну недостатність. Вона потребує відкритися на щось більше, на щось чи на когось, хто може дати їй те, чого їй бракує; вона повинна вийти з себе назустріч Єдиному, хто спроможний наповнити ширину і глибину її бажань.

Людина носить у собі прагнення за нескінченним, тугу за вічністю, пошук краси, прагнення любові, потребу світла й істини, які підштовхують її до Абсолюту; людина носить у собі прагнення Бога. І людина знає, що певним чином може звернутися до Бога; вона знає, що може молитися до Нього.

Святий Тома Аквінський визначає молитву як «вираження людського прагнення Бога».

Молитва - це тяжіння до Бога, що його сам Бог заклав у людині, є душею молитви, яка потім набирає багатьох форм, залежно від історії, часу, моменту, благодаті й навіть гріха кожної особи, що молиться. Людська історія знає багато форм молитви, оскільки було розвинено різні форми відкриття на «Іншого» і те, що є «поза межами»; тому ми можемо пізнати молитву як досвід, присутній у кожній релігії та культурі.

Вона є більше внутрішнім ставленням, ніж шерегом практик і формул.

Очевидно, дорогі брати і сестри, як ми бачили минулої середи, молитва не пов’язується зі специфічним контекстом, але вписана в серці кожної окремої особи й кожної цивілізації. Звісно, коли ми говоримо про молитву як досвід людини як такої, «homo orans», необхідно пам’ятати, що вона є більше способом перебування в Божій присутності, аніж виконанням актів культу чи вимовлянням слів.

Досвід молитви для кожного є викликом, «благодаттю», яку треба випрошувати, даром Того, до кого звертаємося.

Молитва має свій центр і вкорінена у найбільшій глибині особи; саме тому її нелегко розшифрувати, і таким чином вона може бути предметом непорозумінь і містифікації. Також у цьому сенсі ми можемо розуміти вираз: молитва є складною. Очевидно, молитва, в повному значенні цього слова, це місце самовіддачі, прагнення до Невидимого, Неочікуваного і Невимовного.

Молитва означає відчувати, що значення світу знаходиться поза ним.

У молитві, в кожен період історії, людина розглядає себе і своє становище перед Богом, виходячи від Бога і по відношенню до Бога, а також отримує досвід буття створінням, яке потребує допомоги й неспроможне самотужки отримати сповнення свого життя і своїх надій. 

У динаміці цих відносин із тим, хто надає життю сенсу, з Богом, молитва має одне зі своїх типових виражень у жесті стояння навколішках. Це жест, який носить у собі радикальну амбівалентність: мене можуть примусити стати навколішки — стан нужденності й рабства; але також я можу клякнути спонтанно, виражаючи своє обмеження і потребу в Іншому. Йому я заявляю, що я слабкий, потребую допомоги, і що я «грішник».

У досвіді молитви людська істота виражає всю свідомість самої себе, усе те, що може зрозуміти з власного життя і водночас скеровує усю себе до Єдиного, перед яким стоїть, скеровує свою душу до цієї Таємниці, від якої очікує сповнення найглибших бажань і допомоги в подоланні потреб власного життя. У цьому зверненні до «Іншого», у скеровуванні звернення «поза межі», полягає суть молитви як досвід реальності, яка виходить за рамки того, що матеріальне й умовне.

Лише в Бозі, Котрий об’являє себе, людина в пошуках знаходить цілковите сповнення. Молитва, яка є відкриттям і піднесенням серця до Бога, стає таким чином особистими відносинами з Ним. І навіть якщо людина забуває про свого Творця — живий і правдивий Бог не перестає перший запрошувати людину на таємничу зустріч у молитві.

У молитві цей крок любові вірного Бога завжди є першим, а крок людини — завжди відповідь.

 Тому що Бог, відкриваючи себе людині, одночасно відкриває людині саму себе; молитва стає взаємним покликом, драмою Союзу. Через слова і дії до цієї драми залучається серце, і вона розкривається впродовж усієї історії спасіння» (2567).

Дорогі брати і сестри, навчімося довше перебувати перед Богом, Котрий об’явив себе в Ісусі Христі; навчімося упізнавати в тиші, у наших серцях, Його голос, який кличе нас і провадить нас назад до глибини нашого існування, до джерела життя, до джерела спасіння, щоб дати нам змогу вийти поза обмеження нашого життя і відкрити нас на Божий вимір, на відносини з Ним, хто є Нескінченною Любов’ю. Дякую.

 

Джерело: CREDO

Запитання
священику