Говорячи про інфантильність, ми зазвичай уявляємо собі дорослу людину, про яку піклується мати і котра не здатна прийняти самостійного рішення. Ми можемо говорити, що ця паталогія нас, звичайно, не стосується. Насправді, інфантилізм може проявлятися у дуже різноманітних формах – в боязні змінити роботу або в будуванні близьких стосунків, в агресивній реакції на невдачу і в «грі» в духовне життя.
Про те, чого позбавляє нас інфантилізм, де шукати його коріння і чому духовне життя доступне тільки зрілій людині, розповідає ректор Російського інституту християнської психології о. Андрій Лоргус.
Вам ніколи не буде цікаво
Отче Андрію, що психологи називають інфантилізмом і чому він так заважає людині в житті.
Інфантилізм – це «застрявання» на певному етапі дитинства у стадії розвитку особи, продовження дитинства в дорослому житті. Це не хвороба, не паталогія, не девіація, а етап розвитку особи; він виявляється у роботі з психологом. Грубо кажучи, особисті надбудови інфантильної людини «спіткнулись» у дитячому віці. Внаслідок цього, почалася стагнація в силу тих чи інших причин – у когось це виникає в 5-6 років, у когось в 8-10, у когось в 14-15 років – і деякі навики особистої поведінки не міняються. Вони залишаються такими, якими вони були в той чи інший період дитинства.
Які це можуть бути навики?
Наприклад, відношення до себе, відносини з іншими людьми, відносини в сім’ї – з матір’ю, з батьком. Але в основному, це відношення до себе. Якщо людина, наприклад, в дитинстві, не важливо в 6 або у 18 років, не звикла самостійно вирішувати, що робити, коли в неї болять зуби, то будучи дорослим, вона дзвонить мамі тоді, коли зустрічається з подібними труднощами. Або, наприклад, у стресовій ситуації людина може поводити себе як маленька дитина, вона починає плакати, кричати: «Я цього не витримаю», «Я цього не зможу», «Рятуйте, допоможіть, я цього не переживу!». Іноді це починає набирати форми такого інтенсивного приступу, коли особа починає все біля себе розкидати і бити. Якщо це дорослий істерик, скажімо 40-літній чоловік, він може піти і набити кого-небудь, різати, стріляти, бити машини, спричиняти ДТП і т. д., а все через те, що у нього залишилась реакція 5-літньої дитини, яка кричить і тупає ногами.
Що об’єднує ці ситуації? Відхід від реальності, самостійного вирішення проблем?
Найважливішим є те, що в таких діях немає усвідомлення, лиш типова неусвідомлена емоційна реакція: вона настає до того як людина встигає подумати. Розумієте, в чому суть: наша поведінка на 90 відсотків – це неусвідомлені реакції, і це є нормально, тому що ми не можемо кожний раз думати над окремим своїм кроком. Але питання в тому, коли ці реакції сформовані. Основні емоційні реакції людини закладаються у ранньому дитинстві.
Але потім, з плином часу, вони змінюються, і ми починаємо використовувати більш складні моделі поведінки, котрі формують певні навики. Ці навики занурюючись у несвідоме – стають автоматичними. Спочатку це тільки усвідомлена реакція на щось, а згодом вона стає звичкою. Може бути так, що на фоні дитячої травми формуються якісь тілесні реакції, наприклад приступи так званої панічної атаки. Сенс панічної атаки полягає в тому, що це дитяча поведінка! Доросла людина це може опанувати, але для цього їй потрібно усвідомити в чому полягає ця проблема. А проблема в тому, що в дитячому віці через якийсь стрес, у дитини сформувались певні емоційні реакції, які так заглибились в її несвідому поведінку, що вона зберегла їх на все життя. І в певний момент ця психосоматична реакція спрацьовує.
Тобто поняття «інфантилізм» набагато ширше, ніж просто втеча від відповідальності і прийняття рішень?
Небажання брати на себе відповідальність – скоріше за все є наслідком інфантилізму. Дитині світ здається занадто складним, і занадто важким: всі проблеми я не можу вирішити. Отже, якщо я не можу вирішити проблему, я відходжу від світу, захищаюсь від нього, я не справляюсь, у моне може не вийти, все жахливо, все валиться, катастрофа! Краще я поїду на безлюдний острів, або стану хворим, або почну нити. Недарма наркологи порівнюють алкоголь з соскою: є види алкоголізму, коли пляшка для людини стає явним способом дитячого самозаспокоєння. Але майте на увазі, що інфантилізм – це не те, що повністю охоплює всю свободу. Так лише зрідка буває. Частіше стається так, що в чомусь людина є інфантильною, а в чомусь – достатньо зрілою. Найчастіше інфантильними бувають відносини з людьми, а в професійному плані людина може бути цілком дорослою. Або у відносинах з колегами на роботі вона достатньо зріла, а у відносинах з дружиною і дітьми – інфантильною.
А що втрачає людина, яка «застрягла» в дитячому віці та не хоче ставати дорослою?
Насправді, інфантильній людині ніколи не буде так цікаво в цьому світі. Дитячий спосіб життя є обмежений, в ньому немає справжньої краси, різноманітності, несподіванки, він є гарним і приємним, але він простий, звичний і розумний. До того часу, поки людина не стана зрілою, вона в цьому світі бути прибульцем, вона не зможе спробувати його гіркоти; вона не здатна розділити ні навіть побачити і радостей. Власне тому, інфантильність часто ховається в ігри, нереальні світи, щоб задовільнити якимось способом свою цікавість і бажання творити. Така людина не розуміє, що дар реальності, дар життя – набагато багатший за будь-яку фантазію, навіть за будь-яку щасливу мить. Світ відкритий, двері відкриті, але людина стоїть на порозі, на лінії свого дитинства, та входити не наважується – їй страшно. Дитиною бути простіше – вона нічого не знає. Адже якщо я цей світ приймаю таким, яким він є – грубий, важкий, часто брехливий, повний страждань, то я починаю в ньому брати участь. А якщо я дитина – я його не приймаю і не беру участі в ньому. Більше того – вимагаю, щоб до мене відносились як до дитини: не говорили мені про погане, а тільки про добре. Але мріяти, що життя – це суцільна радість є неправильно. Труднощі і страждання – це частина життя, дуже цінна і важлива частина.
Я не винна
Дуже часто інфантилізм пов’язують з неправильним вихованням. Невже можна на цій основі «звалити» на батьків відповідальність за невдачі у своєму житті?
Це якраз і є інфантильна позиція, коли людина перекладає відповідальність на батьків. Дитина не є відповідальна за свій особовий розвиток, але коли вона стає дорослою, то вповні вже може розвиватися дальше, вже поза рамками, які батьки їй поставили, і з цього моменту настає відповідальність за свій розвиток. Тому дорослий каже: «Так, я в батьків навчився бути тільки дитиною, а дорослим – ні, але коли став дорослим, мені довелось вчитися цього самому, і я навчився». Якщо ти дорослий і зауважуєш за собою у чомусь нестачу зрілості, відповідальності – розвивайся, навчайся.
Зв’язок між батьками і дітьми дуже міцний. Що повинні робити і дитина, і батьки, щоб, з одної сторони, він не обірвався з болючими наслідками і, з іншої – щоб він не перетворився на таку собі «вічну пуповину»?
Звичайно, зв’язок дитини з мамою є природнім. Але коли дитина підростає, вона відділяється від матері, якщо не відділиться то виникне залежність, але вже явно не природня. Інфантильна людина, як правило, залежить від думки батьків, вона погоджується з ними через страх у випадку відмови залишитися винним перед ними. І на цій первинній залежності у відносинах між дитиною і батьками, у дитини можуть сформуватися всі інші залежності. Тому важливо пройти стадію сепарації, вміти розділитись зі своїми батьками. Якщо людина не розгалузилась від батьків, вона не зможе установити правдивих зрілих відносин з ними, і залишиться в якійсь мірі дитиною. Чому це так погано? По-перше, вона не зможе піклуватися про своїх батьків, захищати їх, коли в цьому виникне потреба, тому що вона залишиться для них дитиною. По-друге, вона не зможе створити своєї сім’ї, стати відповідальною у подружжі перед подругом, стати добрим батьком чи матір’ю.
Які відносини з батькми можна назвати зрілими?
Зрілі відносини з батьками – це повага, пошана і дистанція. Дистанція як захист своїх кордонів, бо кордони, зауважте, захищають завжди рішуче. Якщо немає дистанції, людина не зможе піклуватися про своїх батьків. Коли прийде час, вони будуть продовжувати тримати її під своєю опікою.
Як самим батькам не наробити помилок, які приводять до інфантилізму? Які можуть бути типові помилки?
Помилка тільки одна, вона полягає в тому, що ми самі не хочемо ставати дорослими. Інфантильні батьки виховують і дітей такими ж, як і вони самі. А якщо батьки подорослішали і взяли на себе відповідальність за своє життя, то несвідомо навчать цьому і своїх дітей. Притім, що починати можна в будь-якому віці. Навіть тоді, коли діти вже виросли, є внуки, дорослішання дуже багато дає батькам. Все що відбувається з котримось з батьків, скільки би не було йому (їй) років і скільки би не було би років їхнім дітям і внукам, все це відбивається на них: особовий розвиток батьків дуже цілюще впливає і на розвиток молодших поколінь.
Припустимо, людина зрозуміла, що якісь її реакції – дитячі. Як їй бути?
Деколи людина може сама в собі розібратися. Якщо, звичайно, вона достатньо розвинута в психологічному значенні, читала і достатньо добре розуміє, що таке розвиток особи і як можна в собі цей розвиток угледіти. Але бувають важкі випадки, коли одне чіпляється за інше, і тому потрібна допомога спеціалістів, тому що є речі, які людина сама не може побачити. Наприклад: ви не зможете побачити свою потилицю, вам для цього знадобиться два дзеркала. Якраз психолог і є тим «дзеркалом», яке потрібне, щоб «побачити свою потилицю».
Інфантилізм у сфері духовності
Праця з несвідомим вповні переплітається з християнським світосприйняттям? Здавалося б, мета християнина – особисте покаяння, а тут ти ніби не винний, а винні обставини твого дитинства. Чи нема тут якогось протиріччя?
Ні, протиріччя тут нема. Навпаки, якщо людина інфантильна і не несе відповідальності за свою поведінку, то яке може бути тут покаяння? Якщо людина боїться усвідомити щось, що є неприємним для неї, то вона не зможе покаятись. Не може визнати, що вона здійснила помилку, не може взяти на себе за неї відповідальність: «Так, це я здійснив помилку, прости мене Господи».
Виходить, що і до духовного життя така людина не здатна?
До серйозного, глибокого духовного життя – ні, не здатна.
Чому?
По-перше, інфантилізм не дає досвіду. Досвід людина отримує, коли робить свідомий, вільний вибір, несе за нього відповідальність і приймає його результат – якщо вона помилилася, то кається, якщо зростає, то дякує. З цього будується досвід, а людина духовно зростає в міру його накопичення. А якщо його немає – духовне життя неможливе. Згадайте легенду про Великого інквізитора у Достоєвського. Цей персонаж якраз орієнтував людей на інфантильність, безвідповідальність: ми, мовляв, беремо всю відповідальність на себе, а ви можете грішити. Ця легенда є апологією інфантилізму: якщо хтось бере відповідальність за всі кроки і вчинки, значить, всі решта можуть бути дітьми, а він виявляється єдиним дорослим. Але цей дорослий розуміє, що він робить. Хто це? Диявол. Отож, повністю зрозуміло кому вигідний інфантилізм – напевно, що не Богові. По-друге, правдиве духовне життя, що складається з переміни, «метаної», завжди є важке і завжди потребує мужності та енергії. А інфантильні люди не здатні до прояву мужності та енергійних дії, не здатні і як дорослі – не схильні. Таким чином, вони можуть вести тільки «дитяче» духовне життя.
В чому воно полягає?
Людина говорить: «Господи, Ти все знаєш, Тобі все відомо, Ти все за мене зробиш, а я ні за що не відповідаю. Я буду все виконувати: пости, Таїнства, – я все зроблю так як має бути. А за все інше несеш відповідальність Ти, Господи». Або священик, або Церква, або правила, або книжки – ось хто виявляється є відповідальним. А це є дитячий підхід.
А як же Божа воля? Як це співвідноситься з готовністю чинити не за своїми примхами, а прислухатись до волі Божої?
Ви знаєте, я в своєму житті зустрічав дуже мало людей, які не бояться прислухатися до Божої волі. Загалом, люди не хочуть проявляти старанність, щоб її почути, і, більше того, вони навіть бояться наблизитись до неї, тому що Господь може сказати дещо таке, що виконати людині буде дуже страшно, важко і неохоче. Дуже часто під Божою волею людина розуміє деякі обставини, що склались або вибрані нею самою, і якими вона в своєму житті хоче керуватись. Набагато легше бавитися з Богом у хованки і робити вигляд типу: «Я нічого не зрозумів» і замість волі Божої придумувати собі міфи, щоб тільки не чути Господа. Ті люди, які дійсно відкриваються на Божу волю, здійснюють неможливі чуда. Але таких людей одиниці. Воля Божа обпалює. Чи можемо ми близько підійти до сонця? Та ні. Вже за декілька мільйонів кілометрів воно спалить! Ось так і до Бога спробуй наблизитись! Обпалить. Це важко і потребує великої мужності та бажання мінятись, готовності відповідати за себе.
Скажіть, послух духівнику –це прояв незрілості, адже людина ніби і не відповідає нізащо, за неї приймають рішення, а вона стає виконавцем?
Навпаки. Справжній послух – це ознака зрілості і повноліття.
Чому?
Тому, що це не підкорення, а саме послух. Це різні речі. Дитина підкоряється батькам бо в неї немає виходу! Підлеглий на роботі підкоряється начальнику, йому також нікуди дітися, він зобов’язаний виконувати все. Солдат на війні є підлеглим командиру і зобов’язаний виконувати по-перше, статут, присягу, по-друге, слова командира. Він може навіть піти на смерть за наказом, хоч у душі, при цьому, солдат може розуміти, що командир – помиляється і посилає його на смерть. Підлеглий також може думати про себе, що начальник – нерозважний: я, хоч, звичайно зроблю, як він каже, але однаково нічого з того не вийде. Хіба це послух? Ні, це підкорення. А послух – це коли, я настільки розумію задум, суть волі старшого, що приймаю його як свій власний. На рівні думок і почуттів, на рівні волі, задумів, навіть на рівні емоційної оцінки я з’єднуюся з волею іншої людини. І виконувати волю духовного керівника для мене приємно, важливо і достойно, тому що я з любов’ю приєднуюсь до волі, віруючи в неї, незважаючи не те чи добра вона чи погана. Але для того, щоб так чинити, треба дуже добре володіти власною волею.
Це дуже високо, до цього не кожний може дорости?
Так, звичайно. Правдивий послух – це одна з найважчих духовних чеснот, він потребує надзвичайної зібраності, уваги до себе, знання себе самого. Зрозуміло, що до цього не здатна ані дитина, ані підліток, а ні юнак. Це справа зрілого чоловіка чи жінки.
А на перший погляд здається так, ніби ми охоче шукаємо собі керівників, наставників, які б зняли з нас відповідальність за прийняття наших власних рішень…
Це міф, словесна гра. Правдиве духовне життя починається тоді, коли людина перестає вживати такі загальні фрази, як воля Божа, послух, духівник, а задумується над тим, що відбувається в її серці. Ці слова, котрі мають дуже високу ціну, часто застосовують як словесну заслону, за якою іноді нема ніякого духовного життя. Розумієте, багато людей живуть, особливо не задумуючись над тим, що з ними відбувається в цьому житті. Ходять до церкви, сповідаються, причащаються, моляться, читають Євангеліє, але не задумуються, що з ними відбувається. При тому, їм здається, що вони живуть духовним життям. В дійсності це життя ритуальне, релігійне, в якійсь мірі життя у вірі, так, але це не є духовне життя. Це тому, що там немає головного питання: де в моєму житті є Господь? В одному з творів Томаса Мертона можна прочитати дуже гарне питання. Це питання я почав використовувати по відношенню до себе та став пропонувати своїм близьким друзям. Спробуйте запитати себе: скільки я сьогодні провів часу на одинці з Богом? Несподіване питання! Люди готові відповісти, скільки вони витратили часу на молитовне правило, скільки були в церкві, скільки разів в день вони молилися, скільки читали Євангеліє, думали над Євангелієм, а от наодинці з Богом… Як правило, люди ставлять зустрічне питання: «А як це, що це означає?». А це те, про що в Євангелії написано: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6, 6). Ось ця хижа –це ж не кімната, не келія, це ж внутрішній світ. Якраз там є можливо бути наодинці з Богом.
То означає, що дорога до зрілого правдивого духовного життя – уважність і усвідомлення?
Усвідомлення. Перше питання до себе повинно бути: «Хто я? Що я тут роблю? Хто мій Бог? Чи знаю я Його? Чи знаю я себе?». Так, ми знаємо заповіді, пам’ятаємо уривки з Євангелія, але коли говоримо про самого Бога, то зазвичай уявляємо собі картинки зі Святого Письма. Але ж Бог з’являється нам особисто! І коли людина це зрозуміє, то з цього моменту починається зовсім інше життя – відкриття для себе Бога. Тому, перш ніж виникне питання, чи виконую я волю Божу, має виникнути питання: скільки часу на день, на тиждень я провів наодинці з Господом? Адже як можна пізнати волю Божу, якщо ти навіть Бога не знаєш і Його голос не впізнаєш серед тисячі інших голосів, що говорять в тобі?
Виходить, людина, яка не відкрила для себе Бога, і правдивої, повноцінної радості молитви, не відкриє свого спілкування з Богом…
Якщо людина живе дитячими емоційними реакціями, то вона ніколи не отримає повноцінної радості і повноти буття, оскільки тільки зріла особа може досягнути це. Заповіді блаженства не дані дітям, але тільки дорослим, і навіть заповіді Мойсея призначені тільки для зрілої людини. Більше того, тільки зріла особа і може виконати Божі заповіді. І цей складний світ, зрілій особі не є страшним – він страшний дитині. Для дорослої людини страшним є розлучення з Творцем, страшним є небуття, страшним є беззмістовність, страшним є відсутність любові, світла, але сам світ – ні. Світ наповнений Божою любов’ю! В цьому можна переконуватися кожного ранку при сході сонця, дивлячись на небо, читати рядки Божого об’явлення на небі, тому що кожний схід і захід говорить людству: «Я вас люблю». Страшно тільки залишатись без цієї Любові.
Переклав з російської бр. Антоній Джердж, ЧСВВ
За матеріалами sib-catolic.ru
Коментарів: 0
Ваш коментар