Бунт, покора чи прийняття?

Бунт, покора чи прийняття?

На те, що нам не подобається в житті, в нас самих та в деяких інших ситуаціях, тобто на те, що ми розцінюємо як негатив, - існують три можливі реакції.

бунт

Перша з них – це бунт: наприклад не приймаю себе таким, яким я є, бунтую проти Бога, який створив мене таким, бунтую проти життя, яке дозволило статися тій чи тій події, проти суспільства тощо (йде мова про бунт як відмову від реального стану речей). Бунт часто є першою спонтанною реакцією на страждання. Але проблема полягає в тому, що такий підхід ніколи не дає розв’язання, він лише примножує зло і є джерелом безнадії, насилля та злостивості.


Для усвідомлення цього, достатньо прикликати на поміч крихту здорового глузду, щоб збагнути: нічого ані величного, ані позитивного ніколи не виникало на основі бунту, лише зростання і пропагування ще більшого зла, аніж те, яке через бунт хотіли усунути.

покора

Після бунту може наступити покора: усвідомлюючи те, що я не можу змінити ситуацію чи змінити себе, я врешті-решт відмовляюся від боротьби, корюся. Покора може бути певним прогресом у порівнянні з бунтом, тією мірою, якою вона провадить до менш агресивної і більш реалістичної позиції. Але цього замало. Така покора може бути філософською чеснотою, але не чеснотою християнською. Бо їй бракує надії. Покора – це визнання власного безсилля, нічого більше. Вона може стати необхідним етапом, але якщо зупинитися на ній, вона не приноситиме плоду.

прийняття

Реакція, якої слід прагнути, це – прийняття. Порівняно з покорою прийняття скеровує нас до цілком іншої внутрішньої настанови. Прийняття дає змогу сказати «так» дійсності, яку я спочатку сприйняв як негативну, оскільки в мені зростає відчуття, що з цього може вийти щось позитивне. Я можу, наприклад, сказати собі «так», незважаючи на свої падіння, бо знаю, що Бог мене любить. Бо я маю довіру, що навіть з моїх немочів Господь може сотворити щось чудове. Я можу сказати «так» найубогішій і найнепоказнішій з людського погляду дійсності, тому що я вірю, кажучи словами Малої Терези, що «любов є настільки могутня в ділах своїх, що вміє скористатися з усього, - як з добра, так і зі зла, що їх знаходить у мені».


Вирішальна різниця між покорою і прийняттям полягає у тому, що у прийнятті, навіть якщо об’єктивна реальність, в якій я перебуваю, залишається тією ж самою, настанова серця є цілком іншою: тепер там вже мешкає чеснота віри, надії і любові, - в ембріональному, можна сказати, стані. Наприклад, прийняти власну убогість – це поставитися з довірою до Бога, який створив мене саме таким. У цьому акті прийняття присутня віра в Бога і довіра до Нього, а отже, й любов, бо довіряючи комусь – означає також любити. Внаслідок цієї присутності віри, надії і любові прийняття набуває надзвичайно великої цінності, ваги і плідності. Оскільки – і ми не перестанемо про це говорити – там де живе віра, надія і любов, автоматично є відкритість до Божої благодаті, прийняття її і, рано чи пізно, дає позитивний ефект. Божа благодать ніколи не діє надаремне там, де її приймають, - вона завжди приносить щедрі плоди.

 

З книги Жака Філіпа «Внутрішня свобода», Свічадо, 2007.

Запитання
священику