Вже починаючи від самих апостолів, які не пускали дітей до Христа(Лк. 18:16), почався процес викристалізації позиції Церкви щодо дітей. Христос скаже до своїх учнів «Пустіть дітей, нехай ідуть до мене; не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме як дитина, той не ввійде до нього»(Лк. 18:17). А в іншому місті Христос поставить дитину прикладом для наслідування: «Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3).
Дитина в очах Христа є прикладом для того, як потрібно «завойовувати» Царство Боже. Так, скажемо ми, - це чудово, але з цього виникають деякі питання: У чому той маленький, часто шибеник може бути вчителем для дорослих, врівноважених, сформованих людей ? Чому дорослі особи можуть навчитися у того крихітного, беззахисного творіння ? Які риси цих бешкетників можуть допомогти дорослим по справжньому зрозуміти життя ? І ще багато подібного…
У третій главі Євангелія від Йоана в нічній розмові Никодима і Христа, в першого виникло запитання: «Як може чоловік уродитись, коли вже старий»?(Йо. 3:4) Це запитання є дуже влучним у нашому контексті. Часто-густо, особи яким щойно виповнилось 20 років, які ще не дійшли навіть до екватору свого життєвого шляху чомусь є жахливими старими песимістами. На жаль люди швидко старіють, швидко зневірюються в оточуючих, в собі. У досвіді людей накопичується велика кількість зранень, які придавлюють і становлять важку перепону в стосунках із оточуючими. Часто нам потрібно народжуватись заново і вчитися стосунків із Богом і ближніми у дітей. Лише вбиваючи знову і знову старого песиміста, який живе у нашій душі, як славнозвісні фенікси зможемо народжуватись з новими силами, з новим прагненням вчитися і жити. У цьому нам мають допомогти діти. Їхнє життя є прикладом для всіх нас дорослих і «навчених» жити. Вони, які тільки розпочинають крокувати по своїй життєвій стежці, є найкращими вчителями життя.
Одною із кричущих рис характеру дитини є радість від простих речей. Діти вміють радіти, і цього в них точно не забереш! І на чому потрібно наголосити - їм, для тієї радості багато не потрібно. Одного разу сидячи в маршрутці, я мав нагоду спостерігати, як поміж похмурих сірих обличь, що йшли по дощовій вулиці Львова, всім своїм дитячим єством раділа маленька дівчинка, втікаючи з-під парасолі своєї матері. Ця дівчинка, як у голлівудському фільмі кружляла і сміялась просто тому, що йшов дощ. Для мене це був дуже хороший урок. Я, який нічим не відрізнявся від тієї похмурої погоди, в той момент мав нагоду задуматися, чи не пора мені вбити стару людину, яка в певний момент життя «завдячуючи» досвіду втратила таку щиру радість від простих, щоденних, а навіть часто примітивних речей. Задумаймося і проаналізуймо сьогодні наше з вами життя запитавши себе чи не настав час вбити в собі старого песиміста !!!
Підготував бр. Себастіян Підлиський, ЧСВВ
Коментарів: 0
Ваш коментар