Прямувати до світанку

Прямувати до світанку

Втекти від цього світу, ховаючись на перехресті своїх думок? Рятуватись втечею, натомість, весь тягар переживань забираємо на самоту. Ми маємо дозволити Богові звільнитися від власного егоїзму, маємо розпочати жити в любові. Ми, все ж, можемо бути зовсім «не від світу цього», навіть залишаючись в епіцентрі подій.

            Втеча від світу – це не що інше, як втеча від догоджання собі й самозахоплення. Замикаючись на одинці зі своїм егоїзмом, людина стає здобиччю зла. З цієї причини небезпечно усамітнюватись, втікати від людей лише з бажання побути самим.

            Мене дивує наскільки ми сліпі. Ми бачимо не очима, а крізь них. Оскільки бачимо з середини, врешті-решт, починаємо бачити тільки себе, не розрізняючи нічого, крім нашого неймовірного егоїзму. Ближній для нашого погляду не існує взагалі, або ми бачимо лиш його розпливчастий образ. Мене просто вражає ця незрячість сучасного людства.

Ми маємо прагнути завжди прямувати до світанку. Усвідомлювати цінність і неповторність кожної хвилини й кожної особи, що трапляються на життєвому шляху. Наше головне завдання – це любити.

Сучасність просто хвора самотністю, що руйнує зсередини. Це чума нашого блискучого століття. Сучасна людина розбита і дезорієнтована, ховається в галасі й постійному русі.

Слова Оскарда Уальда чітко відображають цю реальність: «Всі ми народжуємось королями, та мало хто зможе відвоювати своє королівство. Більшість живе й помирає, як безліч королів, у вигнанні». Який вибір зробимо ми? Чи ми здатні до боротьби? Ми не маємо права ховатись, десь, у куточку, віддаючись жалюгідній насолоді співчувати собі. Людське існування багате на втрати й жодна людська істота не може прожити тривалий час, не втративши хоч якусь мрію. Ми вже не йдемо в тому напрямку, ми просто стоїмо. Наш погляд спрямований на Нього. Саме Він – єдина мета й надія.

Господи, у кімнатах нашого серця відбуваються внутрішні перетворення і Ти даруєш свободу. Нас можуть примусити весь час видряпуватись нагору, та ніхто не забере в нас права піднятися на вершину цієї гори… Це боротьба, що відбувається в середині серця. Зранене й самотнє, таке, яке воно є, воно не потребує ні слави, ні влади, а лиш єднання з серцем інших людей і з своїм Творцем.

 

Бр. Антоній Канюк, ЧСВВ

Запитання
священику