Наскільки мені відомо, назва гурту «Плач Єремії» взята з творчості вашого батька, Григорія Чубая. Скажіть будь-ласка, що для Вас несе ця назва, адже «Плач Єремії» — це одна з книг Старого Завіту?
У вірші батька описано якийсь процес, який у певному сенсі описує відчуття вічності, коли пророк Єремія плакав над містом, яке ще навіть не збудували і не заселили. Він уже наперед знав його долю. Мені тепер складно описати почуття, які я переживав тоді, як ми називали групу. Я довго думав. Ми тривалий час виступали без назви, напевно, десь з півроку. Ніяк я не міг вибрати, хотів, щоб це була якась така важлива назва. Батько назвав одну з книг своїх поезій «Плач Єремії». Повністю вся збірка поезій(такий «самвидав») називалася «П’ятикнижжя». Звичайно, завдяки батькові і його поезії, цьому відчуттю, я прийшов до такої назви. Зараз мені складно передати точно, що я тоді переживав.
Скільки років мав Тарас Чубай, коли він твердо вирішив, що буде музикантом?
Знаєте, як діти вирішують, — діти твердо не вирішують. Сьогодні їм хочеться бути космонавтом, завтра комбайнером, а потім музикантом, наприклад. Мене мама просто поставила в таку ситуацію. Вона мені сказала: «На чому ти хочеш грати: на скрипці чи на фортепіано?» Мені було шість років, і я вже вмів грати на губній гармоніці — дід навчив мене декількох народних пісень, і я вирішив: ну, на губній гармоніці вмію грати, на фортепіано я вже теж щось бамкав, отож подумав, що я вже це також вмію грати, тож треба на скрипці... Тоді мене дали на скрипку. То виявилася тяжка кривава праця. Спочатку мені не дуже хотілося бути музикантом, але поступово я звик. Справді відчув себе людиною, яка музикує, вже напевно в старшому віці, воно почало ставатися з більшим усвідомленням. Бо все-таки школа, як не крути, то трохи муштра, трохи дитині відбивають охоту до цього. Зараз я дивлюся, як ростуть мої діти. Старшій доньці три роки і молодшій півтора. Я дивуюся: вони вже в цьому віці чисто інтонують, співають пісні, повторюють за мною, за мамою. Ми їм співаємо багато народних пісень, але й не тільки, і вони повторюють, вони співають, і співають чисто. Я просто вражений, бо сам навчився інтонувати чисто тільки в підлітковому віці. На скрипці я міг грати, але співати чисто в мене не виходило. А вони такі малі, такі шкварки, вже співають. Напевно, якось треба обережно з наукою, не силувати дітей, щоб не відбити всю охоту. Вони можуть значно раніше відчути музику й музикувати.
Багато Ваших проектів мають у назвах присвійний займенник «наш»: «Наше Різдво», «Наші партизани», «Наш Івасюк».
Треба сказати, я раніше почав це використовувати, ніж з’явилася партія «Наша Україна». Вони в мене вкрали ідею (сміється). Треба все називати просто. Мені йшлося про те, що багато нашого забуто. І я ніби хотів це трошки повернути людям. Спочатку було «Наше Різдво». Різдво по-справжньому святкували та й досі святкують тільки на заході України. Я трошки хотів звернути увагу решти України на це, якось привабити до цього, взагалі до поняття Різдва. І для цього був цей проект. Ми назвали це «Наше Різдво», щоб люди відчували, що це їхнє. Так само було далі з партизанами, з Івасюком і так далі. Це наше, і я хочу про це нагадати. Це нагадування.
Що найбільше імпонує Тарасові Чубаю у християнстві, що вам найбільше подобається, найбільше захоплює? Що таке Ваше рідне?
Так просто не відповіси одразу. Не хочеться говорити якимись шаблонами. Я думаю, що я почав більше відчувати християнство як таке і себе як християнина все-таки в трохи старшому віці, і, мабуть, християнство для мене — це така духовна дисципліна. На жаль, я не дуже дисциплінований. Але все-таки воно мене внутрішньо дисциплінує і примушує повертатися до якоїсь моралі, до якихось моментів, хоча я знаю, що ще багато мені треба над собою працювати і я далеко не досконалий. Все-таки це один з аспектів. Мені ще треба якось співпрацювати з Церквою. Я цього ще не навчився досконало, через те, що я отримав радянське виховання, моя мама працювала вчителькою, і нам було заборонено ходити до церкви, по фотографували при вході. Але все одно бабця мене водила. Це було відлучення. Нас віддаляли від церкви, і в повному сенсі це вдавалося, на жаль, і я досі відчуваю, що я ще далеко від цього і мені треба пройти якийсь свій шлях, щоб повернутися. Але я відчуваю таку потребу і розумію, що без цього нікуди не дінешся.
Порівняно недавно ви стали батьком. На вашу думку, на що батьки мають насамперед звертати увагу, виховуючи дітей, особливо в наш час?
Якби ж я це знав... Коли з’являються діти, абсолютно міняється світ. Ти розумієш, що до цього моменту не знав сенсу свого існування на цій землі і не розумів цього. Діти все перевертають з голови на ноги. Настає момент, коли перестаєш займатися собою, а займаєшся кимось і повністю присвячуєшся комусь, а все інше стає не важливе. Тепер, навіть будь-що, що б я не робив, я знаю, що вже роблю для дітей. Ці альбоми також із серії «наше». Скажімо, у мене ще не було тоді дітей, коли я почав це робити, але тепер я розумію, що я це робив для них. Бо саме вони є найбільш вдячною і потрібною мені аудиторією. Вони слухають це, я бачу, що вони це співають, і я бачу, що це залишиться для них надалі.
Як ви вважаєте, що є найбільшою цінністю в житті, що найважливіше для людини не втратити?
Розуміти, що ти не один на цій землі і ти не пуп землі. Для мене найбільша проблема — це моя гординя. У мене професія ще така, що складно... У цій професії є елементи, коли ти мусиш цю гординю виявляти. Мені це, зрештою, ніколи не було симпатично, але деколи, коли захоплювався, відчував, що перебрав міру. Я досить рано вийшов на сцену — у 17 років, і мені відразу знесло голову, тобто в мене були періоди манії величі, я зверхньо ставився до людей, але це було ніби частиною моєї роботи. Це таке невелике оправдання. Зараз я відчуваю, що це мені заважає. Я постійно відчуваю, що неправильно поводився і зараз час від часу неправильно поводжуся. Для мене це зараз головна проблема.
Що Ви порадили б молодим людям, які стають на шлях самостійного життя і перед цим безліч можливих шляхів? Які принципи мають бути, що вибирати?
Хочеться якось набрати такого досвіду, щоб його використати і самому якось виправитися. Мабуть, неправильно буде давати якісь поради. Я думаю, що люди самі відчувають, що їм треба робити, головне, не зазнаватися, не забувати, що біля тебе завжди є ще хтось і йому теж може бути якось погано, незручно. Коли ти зможеш допомагати людям, що є біля тебе, то й тобі стане краще. Поступово все налагодиться.
Розмовляв бр. Лазар Громадський, ЧСВВ
Редакція висловлює щиру подяку п. Андрієві Надольському та бр. Херувиму Лісовському, ЧСВВ, за сприяння у проведенні цього інтерв’ю.