Блаженніший владика Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року в місті Львові. У 1944 році разом із сім’єю емігрував до Австрії, а в 1949 — до США. У 1950 році Любомир Гузар закінчив середню школу, потім навчався в коледжі. Отримавши ступінь бакалавра з філософії в 1954 році, вступів на богословський факультет Католицького Університету у Вашингтоні. У 1958 році закінчив ліценціат з канонічного богослов’я в семінарії св. Йосафата. 30. березня 1058 року Любомир Гузар був висвячений на священика. 1972 року вступив у монастир Студитського Уставу в Гроттаферраті (Італія). 2 квітня 1977 року Кардинал Йосиф Сліпий висвятив отчя Любомира Гузара на єпископа. 1993 року владика Любомир повернувся в Україну і в 1996 році став єпископом-помічником Кардинала Любачівського. Після смерті 14. грудня 2000 верховного архиєпископа Мирослава Любачівского Священний Синод Українскої Греко-Католицької Церкви вибрав 25 січня 2001 єпископа Любомира Гузара новим главою Церкви. Наступного дня, 26 січня 2001, у соборі св. Юрія у Львові відбулась інтронізація нового Верховного Архиєпископа.
Блаженніший Владико, чи Вам важко було адаптуватися до життя в іншій країні після того, як Ви з сім’єю виїхали на Захід, тобто чи не відчували ностальгії за Україною?
Я виїхав, коли мав одинадцять років, у сорок четвертому році, спочатку до Австрії, а пізніше, через п’ять років, до Сполучених Штатів Америки. Мушу щиро сказати, що не відчув якоїсь особливої ностальгії, туги, оскільки була нагода, особливо на початку сорокових, час від часу бути в нашій церкві, на богослужіннях. А вже пізніше, в Америці, то жили в повністю, може, так скажу, українському середовищі. Правда, бувало, слухаючи розповіді батьків чи інших, хотів побачити свою рідну країну. Але щоб бажання в юності дуже сильно загострювалося, не можу сказати. Якось входив у те середовище, де жив: перше — австрійське, а пізніше — американське — без особливих переживань. Однак скажу вам таку річ. Я в сімдесятому або сімдесят першому році (вже не пам’ятаю точно) приїхав у тодішню Югославію. І, пригадую, коли їхав через місто Загреб, вперше після дуже довгих років, то побачив написи слов’янського мовою, хоч і латинськими буквами. Мені на очі навернулися сльози. Я перший раз побачив слов’янську мову, задіяну в публічне життя. Я вже тоді не був дитиною, але воно якимось чином відізвалося в мені, тому добре запам’ятав.
Коли Ви навчалися в університеті, що було легше студіювати: філософію чи теологію?
Дуже важко студентові оцінити вартість і справді поринути в навчання, бо це багато нової інформації, нова ділянка. Може я зроблю таку рефлексію вже зрілої людини зрілої щонайменше роками. Я вважаю вивчення філософії надзвичайно важливим. Філософія значно розширює світогляд. Вона також вчить нових способів підходу до розв’язання проблем, питань, дає певну глибину думці. Вважаю філософію дуже цікавою й також корисною, бо вона поглиблює мислення людини. Зрозуміло, Святе Письмо й богослов’я взагалі — знову ж інша річ, яка своєю особливою тематикою прекрасна — її треба дуже старанно вивчати. Але зрозуміти красу і важливість богословських студій можна тільки, як мені видається, з певної перспективи часу. Людина лише тоді починає краще розуміти, бачити ті різні зв’язки, цілість того, що вивчала — Божого Об’явлення, коли воно відбувалося в людській історії. Якщо би я мав сьогодні повертатися на виклади богослов’я чи філософії, я би, правдоподібно, вибрав богослов’я, хоч докладав би зусиль, старався час від часу піти на якісне викладання філософії.
Вивчаючи філософію, зокрема твори тих філософів, що заперечували існування Бога або, так би мовити, виступали проти Нього, чи Ви не ловилися на думці, що, можливо, вони мають рацію?
На щастя, ми мали дуже добрих вчителів, які вміли представити думки таких філософів об’єктивно, спокійно, без бажання відразу переконувати в чомусь. Вони викладати так, що в мене особисто ніколи не закрадався певний сумнів щодо, скажімо, існування Бога чи взагалі інших правд, які тісно пов’язані зі святою вірою. Думаю також, що з Божою допомогою ми були винагороджені міцною вірою, тому такі філософські міркування нас не похитнули.
Владико, знаємо, що покійний Папа Іван Павло ІІ у юнацькі роки любив грати у футбол і їздити на лижах. Чи також захоплювалися колись видами спорту?
Поки ми жили в селі в Австрії, то я охоче їздив на лижах. Пригадую навіть, що був безмежно щасливий, коли в сорок п’ятому році (я ще був малий — всього дванадцять років) святий Миколай приніс мені лижі. Був дуже йому глибоко вдячний. Але, на жаль, те щастя тривало всього, здається, два роки, бо пізніше я пішов дальше, в місто Зальцбург, а там не було такої можливості. Також дуже любив волейбол. Ми те називали «відбиванка». Навіть будучи священиком, я з радістю грав у відбиванку — волейбол. Навіть дехто дорікав, що отець забагато часу витрачає на відбивану. Але я думаю, що не було забагато, і те мені послужило й для такого, скажімо, розслаблення, для здоров’я. Це був мій улюблений вид спорту — відбиванка. Ще мені подобалося плавати, але ніколи не був якимось олімпійцем (сміється).
Як Ви вважаєте, чи потрібно вивчати християнську етику в українських школах?
Так, я думаю, потрібно. Одразу хочу розтлумачити своє ставлення до цієї ситуації. Що для мене є християнська етика? Вважаю, було великою помилкою давати таку назву. Бо люди думають, що Християнська етика — це навчання релігії, катехизму. Але та програма, яку ми пропонуємо і яку розробили ще на початку дев’яностих років разом із православними, — християнські корені української культури. Ми мусимо усвідомити, що не живемо в державі, де люди широко практикують християнство. Наша культура є абсолютно християнська, але є дуже багато людей, які мають або мінімальні, або навіть хибні уявлення про християнство. Тому треба пристосуватися до тої дійсності й намагатися довести всім громадянам, України, що держава, в якій вони живуть, де виконують своє життєве покликання, побудована на християнських засадах. Це надзвичайно важливо, і такій меті мала служити ця дисципліна. Бо тут не є навчання релігії, ні катехизму — це усвідомлення, що таке християнство, на якому будується наша культура. І кожен, хто тут живе й хоче зрозуміти довкілля, мусить бути свідомим, як розвивалася, будувалася, виростала культура даного краю. Вчителі предмету мають бути грунтовн об’єктивно. Але, з іншого боку, пам’ятати, що цей предмет — не якийсь прозелітизм, накидування комусь певних понять. Це не нормативний, а інформативний предмет. Тепер щодо викладання змісту християнської віри. Таке навчання має свій сенс, коли середовище є практикуючо-християнське. Тому в таких ситуаціях, вважаю, нам слід рятуватися за допомогою парохіяльних шкіл, так званих суботніх чи недільних катехитичних шкіл, де ми маємо нагоду не тільки пояснювати Святе Письмо, святу віру і все, що сюди належить, але також нагоду практикувати, брати участь у відправах, вчитися поведінки по-християнськи. Якщо ціла парохіяльна спільнота живе однаковими ідеалами й практикує це, тоді дитина формується дуже добре. Вона формує в собі характер справжнього християнина. Але тут є ще один додатковий аспект, про який не варто забувати: звані парафіяльні школи, недільні, суботні катехитичні школи не мають права зупинятися лише на підготуванні дитини до першого врочистого Святого Причастя. Треба катехитично пояснювати святу віру дітям, молоді, дорослим і навіть людям похилого віку. Нашою мрією є творити християнські школи, де б навчання базувалося на християнських засадах, а дитина жила би в дусі виразної християнської формації.
Як Ви думаєте, що є причиною корупції в системі освіти України?
Бачите, корупція в Україні є не тільки в системі освіти. Треба виходити з того, мені видається, що ціла радянська система Союзу базувалася на корупції. Корупція була складовою частиною системи, і тому люди так призвичаїлися, навчилися. Тут мусимо йти двома шляхами. Перший — це те, що тепер роблять, тестування, скажімо, щоб мати об’єктивну норму оцінювання здібностей студента і його знань. Тестування виявилося успішним, але не ідеальним, бо все ж таки кажуть, що хитрі люди знайшли способи й там щось «купувати-продавати». Інша річ: бачите, вчителі були б менше схильні до корупції, коли б вони самі мали достатню платню. Але тепер підвищують заробітню плату вчителів. Чи вистачить, щоб позбутися корупції? Думаю, що ні. Вже є певна звичка, і треба буде прямо виховувати майбутніх вчителів в тому дусі, що вчитель (особливо вчитель!) не може брати будь-якої платні, невиправданого дарунку, не говорю про якусь китицю квітів, але про китицю доларів чи гривень. Дитина дивиться на свого вчителя пильно й намагається наслідувати. Тому гріх корупції у вчителів, педагогів, я б сказав, є подвійно жахливим, бо він не тільки руйнує душу тієї людини, але руйнує душі дітей, людей, які мають виховуватися чесними громадянами. В навчальних закладах, які готують майбутніх вчителів, мусить бути великий наголос на чесноті, сумлінному виконанні свого завдання. І треба представляти корупцію тим, чим вона є, — гріхом.
Ваше Блаженство, що може бути найбільшою загрозою для УГКЦ у ХХІ ст.?
Коли ми не докладатимемо зусиль бути Церквою. Нашим найважливішим завданням є намагатися бути Церквою, а значить, під кожним оглядом — спільнотою віруючих людей, тобто не тільки спільнотою тих, що йдуть до церкви в неділю. То є спільнота віруючих людей, які не тільки в неділю, але щодня живуть, думають, говорять, поводяться як християни. Якщо ми (священство, монашество) почнемо потроху собі полегшувати, удогіднювати життя, нашу проповідь знижувати до того рівня, що будемо говорити те, що люди хочуть слухати, а не те, що їм потрібно слухати, — Боже слово, тоді ми є у великій небезпеці. Ми будемо. На папері. Будемо мати гарні будинки, будемо мати організації, будемо мати майно, але не будемо Церквою.
Чи любите Ви поезію, і, якщо так, твори яких авторів найбільше подобаються?
Мені завжди дуже подобалися й до мене промовляли наші великі класики: Шевченко, Франко, Леся Українка. А з модерністів я дуже люблю читати твори Ліни Костенко, Василя Симоненка. Вірші Стуса мені трохи було важко розуміти. Сьогодні я вже сам не можу читати, хтось мусить робити це для мене. Але взагалі з радістю слухаю хорошу поезію.
Блаженніший Владико, знаємо, що в УГКЦ є чини й згромадження, де харизмою чи однією з харизм є апостолят друкованого слова (зокрема таким є наш Чин Святого Василія Великого). Чи вважаєте доцільним створення таких згромаджень, які провадили б апостолят через радіо чи телебачення, або щоб уже існуючі монаші спільноти взяли на себе таку функцію?
Друковане слово, без сумніву, важливе: і книжки, і журнали, і газети, — все важливе, воно не перестало бути важливим. Але, крім друкованих видань, є ще радіо й телебачення, а також інтернет, який сьогодні став дуже популярним. Тому всі ці засоби потрібно використовувати. Якщо якийсь чин або згромадження має таку харизму, треба її плекати. Я не був би дуже за те, щоби створити нові згромадження для поодиноких ділянок. Я думаю краще, коли воно є в одному, може, великому чині чи згромадженні, тоді можна легше перекидати людей з одної ділянки в другу. Але це потребує окремої, і також, я думаю, особливо в Києві, з Божою допомогою а, пізніше і в інших містах України можна би відкривати католицькі центри. В Америці вони дуже популярні, називаються Catholic Information десь в центрі міста. Оскільки вони є в центрі міста, то люди, навіть не зацікавлені, звертають, тоді можна з ними поговорити, дати якусь літературу, одне слово, розказати про Церкву.
На прощання що б Ви побажали читачам журналу «Господь і я»?
Нехай у своєму житті вони зустрінуть Господа, і щоб та зустріч була для них дуже важливим моментом на земному шляху. Я думаю, треба просити Господа Бога, щоб ми відчули Його любов, Його присутність. Він це дає нам по-різному, кожному інакше. Але мені здається, коли ми я якийсь спосіб не відчуваємо тієї близькості Господа Бога, — важко буде жити християнським життям.
Розмовляв бр. Михайло Лехновський, ЧСВВ