Розкажіть, будь ласка, про свої спогади з дитинства, пов’язані з приготуваннями до релігійних свят.
Ой. приємно згадувати., бо дитинство — пора , яка дає сили на все життя. Розумієш тепер, що ті моменти приготувань до свят в дитинстві, давали емоційне піднесення . Мені це прищеплювала мама. Під час молитви, коли читав «Отче наш» на колінах, думки розліталися в різні сторони, і я діставав від неї запотиличника. Пізніше це увійшло в мою свідомість, тепер згадую, як неймовірно коштовну річ. то прийшла з дитинства, і якої мене мама навчила. Свята-завжди оновлення. Пригадую, коли приходили свята: чи то найщасливіше свято — Різдво, чи не менш величне свято Воскресіння Христового — купували новий костюмчик, нові туфлі — і ти йдеш до церкви, вдягнений в усе новеньке, виблискуєш і сяєш від внутрішнього піднесення. Я виховувався в такій атмосфері, і вона дала ту наснагу, яка триває до сьогоднішнього дня. В моїй родині нічого нового не придумували, але участь у цьому дійстві була спільна. Ти був не поза цим дійством і підготовкою, але його співучасником. Воно залишилося кайфовим відчуттям, і я з радістю приймаю оце свято. Єдине, чого не пригадую, то свята міжнародного — Дня солідарності трудящих, яке називав «святом садження картоплі». В цей день садив картоплю в Битковцях, в рідному селі. Тоді я зрозумів, що с свята , які йдуть від душі, від духу, а є свята принесені, ніби гриби: є правдивий гриб-білий, а є гриб, котрий має отруту. Власне отим свята відрізняються одні від інших. Свята, що несуть традицію народу — наша міць.
А як за Радянської України Вам вдавалося поєднувати творчу діяльність з релігійними переконаннями? Чи Ви завжди могли виявити всі релігійні переконання ?
В той час все залежало від людини. Якщо людина хотіла йти до церкви, нести кошик, святкувати, то будь ласка. В Києві було, без сумніву, дивніше, а ось у Львові, коли я приїжджав до своєї майбутньої дружини, то бачив традиційне галицьке
святкування. Ніхто не ховався, не боялися райкомів партії, донесень. В Києві цього не було, в Києві — інша справа: всі святкували тихенько. Друзі і найближчі родичі до церкви ходили на Всенощне. Пам’ятаю, коли моя Уляна ходила до Володи- мирського Собору, бо греко-католицької церкви ще не було, стояла міліція і молодих людей просто не пропускала. Уляна пов’язувалася хусткою спеціально. щоб не було видно, що вона молоденька, і зі своєю подружкою йшли від Собору до жіночого монастиря, не пам’ятаю, як називається, на Полтавській вулиці. Там були монахині і їх туди проводили. А я сидів вдома з дітьми, бо комусь же треба за ними доглянути. Якщо людина бажала, то робила, інша річ, що було страшно, бо відчувалася якась невідомість. Адже можна було роботу втратити, мати різні неприємності. Проте хто був відважний, того і оминали якраз, а хто був міцний, той робив свою справу без перешкод, бо звертали увагу на того, хто сумнівається. І він вибирав те. що мінусове. Це факт.
Чи су Вашому творчому доробку твори, ролі, які Вас надихають?
Я вам скажу: яка роль би не була позитивна чи негативна, — все залежить від артиста, котрий виконує. Якщо внутрішня енергетика тепла, то я наділяю того чи іншого персонажа світлою енергетикою. В цьому переконався, бо доводилося грати багато, наприклад кота Бегемота з роману «Майстер і Маргарита» Булгакова. Хоч сила Воланда страшна, та Володимир Хостікоєв зробив так. що й Воланд був світлою людиною і кіт біля нього такий самий, тобто все залежить від людей. Якщо виконуєш ролі зі світлою енергетикою, то глядач буде приймати це. Так само з священиком: коли він мудрий, обізнаний, переконаний стовідсотково, то від нього йде відповідна енергетика, коли проповіді говорить чи Службу править, це відчувається. Якщо ж він сам сумнівається і чогось не знає, то стоїть бар’єр між ним і людьми, що загороджує вхід до їх душ. Це закон спілкування, який не ми видумали, це закон підсвідомості. І я використовую його, бо психологія це колосальна річ; ми розуміємо, що психологією можемо регулювати як позитив, так і негатив. Все залежить від того, яка температура тепла є в людини. Я — світлий чоловік за своєю природою, і всі мої персонажі — світлі. Якщо в мене було якесь погане слово, пов’язане з Господом, його забирав. Мама казала: «Ти мусиш говорити ці слова?» а їй: «Мамо, це ж написано». Вона ж відповідала: «Бодю, як маєш це говорити. — пропусти». Гадаю, це дійсно геніально. Не вчитись тих слів: коли був у 25 років секретарем комітету театру ім. Франка, грав роль старшого чоловіка. І тоді, коли про Бога згадувалося, я — бум, пропустив слова. Ніхто не зрозумів. Я сам коректував такі епізоди. Коли людина переконана, вона сама підлаштовує, щоб вони були плюсовими.
Чи були ролі, які б Ви не хотіти зіграти сьогодні, або ролі, які б мали бути переосмисленими?
Звичайно, у мене велика практика в театрі й у кіно, тому, коли мені приносять сценарій, то дивлюся, чи потрісжо його брати на себе, чи ні. Часто так буває, що відмовляюся від роботи. Причина не тільки в сюжеті. але й у моральних аспектах. Буває, приносять сценарій, де багато злих слів, нетактовностей, огріхів між персонажами... Для чого такі фільми і вистави показувати? Я відмовляюся. Стосунки мають будуватися на пріоритетах, які встановлювалися століттями. Навіть комуністи, й ті мали свої заповіді. Розуміли, що має бути внутрішня дисципліна, просто по-людськи.
Пане Богдане, дивлячись на сучасну міжконфесійну мапу, які шляхи поєднання християн Ви бачите?
В принципі, це завдання, настоятелів Церков. Вони мусять звернутися до витоків християнства й знайти спільну думку, яка б об’єднувала всі Церкви. Україні потрібна одна Церква. Це закон, який нас утримуватиме, бо чим більше ми будемо розпорошуватися. тим гірше для нас. Всім відомо, що Церква Московського патріархату веде антиукраїнську пропаганду, і хоч Христос каже:
«підстав і другу щоку», — все- таки мусимо оборонятися нападаючи за даних релігійних умов.
Це моя особиста думка. Мені боляче, що Україна розколюється на маленькі частини.
А як цьому може сприяти українська інтелігенція?
Питання індивідуальне й психологічно тонке. Якби придумали формулу, як поводитися в тій чи іншій ситуації, то було б простіше. До кожної душі треба протоптати свою стежечку й дійти до того розуміння. Сімдесят років настільки притупили духовність людей, шо потрібно десятиліття, щоб її повернути. Це питання не стоїть сьогодні. Ми не знаємо зараз, що інтелігенція має показати на власному прикладі. Потрібно йти до церкви, творити спільноту, бо переконувати словами зараз набагато важче. Приклад — це вже якась конкретна позиція.
Закликають повертатися до РУН-віри. Невже, християнство себе вичерпало?
Багато хто запитує мене з цього приводу, і цю тему часто обговорюють. Я думаю, що такі заклики ведуть тільки до хаосу. Церква мудро вчинила, коли адаптувала свята прародичів до християнства. Єдине, що потрібно, щоб, знайшла порозуміння верхня Церква, а це вже залежить від пастирів. В моєму селі під Києвом, де всі українці, чомусь будують церкву Московського патріархату. Я питаю: «Чому ви пішли до Московського патріархату, де була ваша думка, позиція?». Вони відповідають: «А ми ходили до Філарета, там було зачинено, ми пішли в Лавру — і нас прийняли». Таким чином тепер це повернути набагато складніше. А чиї священики там? Наші хлопці з західної України. Отже велика сила переконання має йти від душпастирів.
Як молодій людині, яка працює на культурній, творчій ниві, поєднати роботу з християнським переконанням?
Все визначається від того, яке переконання має та чи інша особа. Якщо вона потрапляє в театр, де не вірять, то такий і буде результат. Сьогодні є великим плюсом, що багато молоді ходить і в театр, і до церкви. їх ніхто туди спеціально не кличе.
Наприклад, у монастирі св. Василія Великого на Львівській площі в неділю три Служби Божі, бо стільки вірних. Подібно й закордоном, куди виїхали наші українці. Я був у Чикаго й Філадельфії, бачив скільки молодих людей молиться в церкві.
Ваша родина: дружина, діти і внуки, — напевно, додають наснаги до творчої праці? Що б Ви хотіли змінити, повернути?
Ми з дружиною живемо разом 30 років, маємо троє дітей, є внуки, ходимо до однієї церкви, це все об’єднує й приносить щастя. А на старості, як дасть Бог дожити, будемо підбивати підсумки, писати мемуари (сміється авт.). Якщо роблю якісь хибні кроки, то, звичайно, залишається певний осад на душі. Тоді йду до сповіді, гріхів стає менше, але знову повертаєшся до реального життя і деякі кроки повторюєш. У такому разі потрібно змінювати свій світогляд. Мусимо мати усвідомлення десятьох заповідей Божих, намагатися на них рівнятися, вони стримують від багатьох небажаних речей. Моя сім’я це розуміє.
Чернече життя збоку, його вартість, потрібність у суспільстві? Що Ви можете сказати?
Я абсолютно не обізнаний у цій сфері. Але те, що приходжу в монастир і бачу там молодих братів-монахів, отців, бачу порядок, інтелектуальну працю, взаємопорозуміння, мене це тішить. Легко є, там хороша атмосфера. Те відчуття не можуть замінити слова, які б я говорив. Монастир на Львівській плоті, — тепла домівка. Там виконують духовну працю, яка дуже потрібна для людей, для мене. Я це відчуваю.
Наприкінці, що б Ви побажали нашим читачам?
Знаєте, побажання не відрізняються одні від інших. Найперше, щоб ми були здорові. Бо це найпотрібніше, що дає наснагу до праці, але здоров’я треба заслужити. В житті нас випробовують усім: і достатком, і популярністю, і нещастям, і каліцтвом. Як людина проходить певний етап, таке буде в майбутньому нове покоління: такий результат, який спосіб життя я сьогодні веду. Тим. що сьогодні маю якийсь позитивний успіх, що про мене знають люди, завдячую батькам, родині, які важко жили і працювали, в голоді й нестатках, але не зраджували собі. Я сьогодні пожинаю ці плоди. Перед собою ставлю мету, щоб не покривив душею, думаю про своїх дітей і внуків; вони мають жити в , спокої за те, що зробив дід, прадід, за те, що роблю і я.
Розмову провели:
Бр. Лука Буняк, ЧСВВ,
Бр. Теоктист Міщук, ЧСВВ,
Бр. Лазар Громадський, ЧСВВ.