Високопреподобний отче протоігумене, поділіться з нашими читачами, ким Ви мріяли бути в дитинстві; що спонукало Вас присвятити своє життя Богові?
Мрій у дитинстві завжди було багато: хотів бути лікарем або кухарем. Що саме спонукало мене присвятити своє життя Богу? Це, без сумніву, приклад моєї покійної бабусі та батьків, які завжди відвідували храм та молилися вдома.
Мій монаший шлях розпочався із запитання однокласниці, з якою я сидів за шкільною партою. Одного разу, коли ми вже були в останньому класі, вона пильно подивилась на мене і запитала: «Ти не хочеш бути священиком?». Відразу я не відповів, але почав роздумувати над її словами. Згодом про своє бажання стати священиком розповів мамі. Вона спочатку не сприйняла цю новину, думала, що зі мною трапилось щось недобре. Коли з таким же питанням підійшов до тата, він відповів: «Роби як знаєш». Пізніше вчився у Львові. Тут вперше познайомився з василіанами, разом з ними брав участь у богослужіннях. Мене вразила жертовність цих ченців, зацікавив їхній спосіб життя.
Важливим періодом у формуванні священика-василіянина є навчання у семінарії. Як ми знаємо, своє навчання Ви провели за межами України, в Хорватії. Поділіться своїми спогадами про сем і на рійний вишкіл ум. Загребі.
На початку було страшно і важко, я навіть думав, що повернуся до України і буду звичайним братом. Насправді я щиро дякую за підтримку на студентському шляху отцям Єзуїтам. їхній вишкіл для мене мав має велике значення в духовному та інтелектуальному житті.
Ми, як студенти України, мали свою каплицю та служили святу літургію у нашому обряді. Раз в тиждень на нашу літургію приходив ректор семінарії та студенти римо-католики.
Кожної неділі старалися відвідувати греко-католицьку церкву св. Кирила і Методія у Загребі. В цьому храмі я разом із о. Корнилієм отримали із рук Преосвященішого Владики Кир СлавомираМікловша єпископа Крижевацького дияконські свячення. Опісля, як студент-диякон, їздив разом із отцями єзуїтами із місіями до Хорватії, а також, коли прийняв святу тайну священства, мене залучали до сповідей у їхній базиліці Серця Христового. Це мені дуже подобалось, тому щиро дякую Богові за можливість навчатися саме у цій духовній семінарії.
Порівняйте свій студентський день з днем нинішнім, будучи на служінні протоігумена.
Студентські дні дають можливість більше збагачуватись та зростати духовно й інтелектуально, а будучи протоігуменом, — використовую це все у своєму служінні. Студентські часи — це часи, де відповідають за тебе, допомагають у формуванні особистості, а тут я відповідаю за себе та інших. Ким би я не був у богопосвяченому житті важливо використовувати кожен день для слави Божої та спасіння наших душ.
Отче Пантелеймоне, на чому Ви акцентуєте свою увагу при формуванні ченців василіан?
Як говорить святий апостол Павло: «Воля Божа: святість ваша» (1 Сол. 4:2). Отже, покликання кожного християнина полягає у тому, щоб виконувати волю Божу і, в такий спосіб освячуючись, досягти Царства небесного. Люди, яких Господь кличе до чернечого життя, відповідно до Його волі мали б прямувати до святості: жити у монашій спільноті, дотримуватись обітів послуху, чистоти й убожества, боротися з пристрастями і зростати у чеснотах.
Це можливо лише у випадку, якщо кожен монах буде дбати про своє духовне життя, і звісно ж, ченці, які навчаються у семінарії, не є виключенням. Лише перебуваючи у злуці з Господом, монахи-семінаристи здатні правильно і гармонійно засвоювати науки, які їм викладаються. В іншому випадку це буде «знання, що роздимає» (nop. 1 Кор. 8:1), яке лише живить самолюбство та гордість і не може принести добрі плоди. Тому настоятелі насамперед мали б піклуватись про духовний поступ молодих монахів, допомагаючи їм глибше пізнавати і реалізовувати своє покликання.
Стверджуючи це, зовсім не хотілось би применшувати важливість інтелектуальної формації ченців. У наш час, коли суспільство стрімко змінюється, Церква потребує високоосвічених священиків, які були б здатні дати відповідь на такі виклики сьогодення як секуляризація, «культура смерті», споживацьке ставлення до життя, нові інформаційні технології і т. д. Церква з надією дивиться на молодих ченців, які готуються прийняти священичі свячення, очікуючи, що вони будуть нести вірним правдиву науку Христової Церкви, а не пропагувати релятивізм чи розповсюджувати забобони.
Отже, глибока духовність і високий рівень освіти — це те, чого ми очікуємо від молодого покоління василіанських ченців. Саме ці дві якості дозволять їм досягти власної святості у богопосвяченому житті і через душпастирське служіння спричинитися до спасіння своїх ближніх.
Чим для Вас є ВІФБС ім. Йосифа Рутського у Брюховичах? Які на дії Ви покладаєте на монахів-студентів, які навчаються в цьому закладі?
На мою думку, сьогодні у Брюховичах закладається майбутнє цілого Василіянського Чину. Там виховується нове покоління ченців, від яких через декілька років буде безпосередньо залежати те, яким буде наш Чин і, яким буде його місце в УГКЦ. Тому постійна турбота й опіка над Василіанським інститутом філософсько-богословських студій є одним з пріоритетів моєї діяльності як протоігумена Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні.
Я регулярно відвідую цей навчальний заклад, який одночасно є найчисельнішою монашою обителлю Чину святого Василія Великого, постійно зустрічаюсь з отцем ректором, отримую від нього новини про життя ВІФБС і намагаюсь координувати діяльність ректорату. Крім того, я завжди є відкритий для зустрічі з кожним семінаристом і викладачем, який переживає труднощі і потребує поради.
Щодо другої частини запитання, то думаю, що я вже дав відповідь, коментуючи попереднє питання.
Як Ви думаєте, в який спосіб ченці василіяни, а особливо семінаристи, можуть і мали б залучати молодь двадцять першого століття до Церкви Христової?
Душпастирство молоді є невід’ємним і важливим елементом діяльності нашого Чину, до якої, безумовно, потрібно серйозно готуватися вже під час навчання у семінарії. Однак, залучати молодих людей до Церкви ми можемо тільки власним прикладом: молодь хоче бачити від монахів і священиків свідчення про Христа, яке випливає з їхнього життя. Те, чого ми навчаємось у семінарії, а саме гарно проповідувати, застосовувати новітні методи євангелізації і катехизації і т. п., може допомогти нам привернути увагу молоді, але, якщо ми не живемо тим, про що проповідуємо, ми не зможемо втримати її в Церкві. Це буде лише театр, молоді люди швидко відчують фальш і ми лише станемо причиною їхнього розчарування і відходу від Церкви.
На Вашу думку, яке місце займає наша семінарія в УГКЦ сьогодні та, які її подальші перспективи?
Цього року ми святкуємо 130 років від початку Добромильської реформи Чину Святого Василія Великого. Доручаючи проведення цієї реформи отцям єзуїтам, папа Лев XIII у Апостольському листі Singularepraesidium від 12 травня 1882 р. писав: «Треба сподіватися, що колись з Божою допомогою та опікою зацвіте наново той великий чернечий Чин, бо доки він був сильний, сильною була й Руська Церква (RuthenorumEcclesia)». На мою думку, ці слова Святішого Отця є актуальними і сьогодні, і від того, як будуть виховані молоді василіани, що навчаються у ВІФБС, безпосередньо залежить доля усієї УГКЦ. Тому надзвичайно важливо є прищеплювати нашим ченцям-семінаристам відчуття церковності — те, що василіани не є «церквою в Церкві» і, що ми не маємо утворювати свій «василіанський обряд», а натомість, ми покликані бути органічною частиною нашої УГКЦ.
Говорячи про подальші перспективи ВІФБС, хотілось би зазначити, що він безумовно і надалі буде розбудовуватисьяк матеріально, так і інтелектуально: незабаром плануємо побудувати монастирську церкву; очікуємо на скоре повернення з вищих студій цілої когорти молодих викладачів василіан, які зможуть значно підняти науковий рівень нашої семінарії; у подальшій перспективі надіємось, що ВІФБС відкриє свої двері також для представників інших чернечих Чинів і Згромаджень.
Що би Ви побажали читачам журналу «Господь і я»?
Сердечно бажаю, щоб читання часопису нашої семінарії «Господь і я» допомагало зростати у вірі та глибше пізнавати основи християнського вчення, а також спонукало замислитися над тим, якими ми є перед Господом, якими Він хотів би нас бачити і, як ми можемо реалізувати цей Божий задум щодо нас.
Розмовляв бр. Петро Венгрин, ЧСВВ
студент IV курсу