Щоразу, коли читаю цей євангельський уривок (Лк 15, 11-32), великий його обсяг завжди мене заплутує, бо не знаю, про що роздумувати. А проте сьогодні мене заторкнуло кілька слів, котрими хочу поділитись. Чи не всі проповідники у своїх проповідях наголошують на блудній дитині, яка витратила батькове майно. Я не буду оригінальним – почну свої роздуми саме із цієї дитини. Хлопець, який, наче сказав батькові: «Ти для мене вже мертвий», бо спадщину отримують тільки після смерті, забрав свою частку і пішов. А це означає розірвати з батьком будь-який стосунок, визнати своє небажання його слухати, кричати про виключно свої права на життя і майбутнє, встановити автономію, щоб відчути свою цілковиту незалежність. Проте іншими словами це все можна назвати втечею, котрою керує страх перед відповідальністю.
У Євангелії читаємо: «Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно». Що означає оте все? Думаю, що життя, свободу, любов, мир, надію. Кожному такому синові чи донці Отець Небесний приготував свою спадщину, напевно, для кожного іншу, але таку потрібну і дуже цінну. Син розтратив усе, живши розпусно. Коли порівнюю себе з цим юнаком, думаю, чи в мене ще щось залишилось. Апостол Павло пише: «Всякий гріх, який чинить людина є поза тілом, а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла» (1 Кор. 6,18). Заради розпусти розтратити Батькове майно, означає дозволити гріхові так вкорінитися всередині, щоб визнавати тільки свою правду, щоб від життя тільки отримувати, нічого не даруючи взамін, щоб використовувати інших заради своєї егоїстичної мети, щоб ближнього вважати рабом, Бога – рівним собі, а речі – своїми богами.
Юнак не дозволив батькові його виховувати, він занадто швидко відійшов. Він був ще незрілий – підліток. Як часто мені здається, що можу самостійно приймати рішення і відмовлятись від сторонньої допомоги, але про це говорить моя незрілість. І кожного разу, коли дивлюсь на маленьку дитину, яка, як їй здається, навчилась ходити і намагається відмовитись від допомоги батьків, падає, то бачу, що я є тією дитиною. У такі моменти здається, що стоїш на вершині гори і цілий світ біля твоїх ніг, але це ілюзія…
З Євангелія бачу, що хлопець це зрозумів, коли не мав нічого, і тоді настав голод. Голод – важке відчуття, особливо, коли тривале. У такі моменти знижується тиск, виникає відчуття слабкості, запаморочення, темніє в очах. Такий стан змусив юнака пасти свині, що для єврея є найганебнішою працею. Коли в житті не залишається нічого від Бога, то в стані духовного голоду (душа, напевно, відчуває ті ж симптоми, що й тіло) людина здатна на найгірше. Але надія вмирає останньою… Слово опам’ятавшись, яке вжито в уривку говорить про так зване пробудження. Це, наче, прийти до себе, прийти до тями, усвідомити свої вчинки і життя. Перед юнаком стоїть вибір: прийти до батька, перепросити і попроситися бути у нього наймитом чи вмерти голодною смертю. Але насправді тут ідеться про щось глибше: прийти до батька – схилити голову, визнати, що помилявся, що був неправий, що не здатний, не зрілий приймати рішення, що є залежний від нього, що потребуєш його; а можна не дозволити собі принизитись перед батьком, братом та іншими наймитами, залишитись гордим, правим, але вмерти нікому непотрібним, так і не відчувши, що живеш. На щастя, хлопець чинить мудро: «І встав він і пішов до батька свого».
Тут мене захоплює Особа Батька, Батька, котрому завдали болю, визнали за мертвого. Він перший біжить на зустріч, кидається на шию, цілує, вислуховує, приймає, але приймає не як наймита, а як сина. Він просить принести одяг, взуття, перстень - і все найкраще. Отець Небесний тішиться тим, хто щиро кається і вивищує того, хто принижується. Він – найкращий педагог, котрий хоче навчити, не завдаючи болю, але даруючи любов.
«Цей син мій був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся». Мертва людина відрізняється тим, що не здатна відчувати. Можна не відчувати тіла, болю, але важливо відчувати любов, бо вона дає життя. Цей юнак відчув любов, коли покаявся і повернувся, але спершу, напевно, повірив, що його приймуть.
Сьогоднішнє Євангеліє змушує мене замислитись, наскільки я довіряю, наскільки вірю Отцю, вірю в Його любов, у те, що Він мене прийме, щоб покаятись та впокоритись перед Ним, щоб прийняти цю любов і ожити. І так хочеться побажати кожному глибоко в серці відчути себе любленим і прийнятим, бо тільки цей шлях приведе до справжнього покаяння і навернення. Це відчуття дозволить прийти до Батька не з соромом, а з жалем та любов’ю.
Коментарів: 0
Ваш коментар