Слава Ісусу Христу, отче Йосифе. Що саме спонукало Вас посвятитися для праці молоддю? Чи Ви відчували таке покликання від дитинства, чи це звичайна випадковість, збіг обставин?
По-перше, у світі немає випадковостей а є закономірність. Покликання працювати з молоддю... Чи я сам цього забажав? Як самі знаєте, Церква не є інституцією цілком демократичною. У Церкві є різні структури, що дбають про порядок. Отже пропозиція душпастирювати у молодіжному середовищі Церкви не виникла сама по собі. Я переконаний, що церковні структури дбають про притаманну кожному священику харизму. Озираючись у минуле, бачу у собі таку харизму. Пригадую, як то ще за підпілля разом з отцем-студитом Севастіяном (нас водночас рукоположено у священники) намагалися по змозі хоч якось прислужитися навчанню християнської дітвори і старших. Наприклад, коли у 86-87 рр. почалась «відлига», тоді почали зорганізовувати дітвору по хатах: катехизували, на празники разом з ними робили певні мистецько-духовні акції відповідно до тематики свята, куди навіть запрошували батьків. Також з отцем Севастіяном відвідували по монастирях-хатах сестер монахинь. Пізніше, коли Церква почала виходити з підпілля, тоді праці побільшало, і вже у 93-му році. Блаженніший Кир Мирослав Іван кардинал Любачівський призначив мене духовником для молодіжних християнських організацій нашої Церкви. Фактично ще до сьогодні я перебуваю на цьому служінні. Саме тоді я очолював оргкомітет З’їзду УМХ, який відбувся у Львові на Знесінні — це був один з найкращих тоді молодіжних з’їздів. Далі наші ієрархи вирішили створити молодіжні структури у Церкві, і так у 96-му р. на Сеноді єпископів мене призначили головою Патріяршої комісії у справах молоді.
Які плюси Ви бачите в українській молоді сьогодення?
Почну з побоювань: боюся суспільства і товариства самовдоволеного, самодостатнього, якому вже нічого не потрібно. Натомість захоплююся молоддю, котра дерзає, котра постійна і наполеглива у пошуках. Погляньмо. Попри негаразди у суспільстві, державі молодь сьогодні крокує далі: здобуває освіту, шукає працю. Негаразди, назагал, не так уже й погано впливають на розвиток молодого суспільства. Молодь у пошуках йде до Церкви... Поки-що. Погодьтеся, що в 90-их їх було більше у Церкві, було більше і покликань до наших монастирів, а тепер менше. Це теж свідчить про те, що молодь шукає, а Церква має вийти їй на зустріч, якщо ж ми, тобто Церква, стоятимемо на місці, то і нас чекає невесела доля Церкви на Заході. На мою думку, наша молодь уже вихована у демократичній Україні, яка є на шляху до свого розвитку. Вона інша, ніж молодь мого покоління, яка була вихована у радянській системі, у неї вже нема чотирьох правд і семи масок. Мені здається, що вона буде здатна краще, більше інтегруватися у Європу. Бачу, що молоді люди нашого часу будуть кращими християнами, хоч світ має для них багато інших пропозицій, але лише якщо ми створимо відповідні фундаменти для них. Бажаю знову наголосити, що Церква повинна як найвідповідніше відповісти на потреби юнацтва сьогодні.
Які, на Вашу думку, найважливіші потреби молодого християнина XXI століття?
Думаю, що не лише у ХХІ столітті,але в усіх часах часах молоді люди завжди були чутливі до фундаментальних речей, вічних цінностей. Можна стверджувати, що молодь шукає правдивої людини. Знаєте,колись казав наш Блаженніший, що не може бути добрим монахом той, котрий не є доброю людиною. Подібно говорив св.. Василій Великий, що монах — це досконалий християнин. Можна зробити висновок, що молодь шукає у Церкві доброго, правдивого і віруючого священника. Може, це саркастично звучить — «віруючий священик», але якщо заглибимося у значення цих слів, то віруючий священик не тільки проповідує, він живе вірою. Ми у нашому бюро Патріаршої комісії у справах молоді наголошуємо на те, що кожна парафія, кожний священик має викроїти трохи свого часу для молоді. Чому? А тому, що молодь потребує такого теплого, правдивого, близького спілкування зі своїм душпастирем. Молодь цього не знаходить, бо всі кудись поспішають, нема часу для них. Навіть інколи батьки у процесі виховання не мають часу, щоб достатньо приділити його для близьких, теплих, глибоких розмов зі своєю дитиною. Внаслідок цього маємо багато негативного: розвиток в Україні різних релігійних сект, угруповань, які абсолютно далекі від правди і нашої традиції. Чому? Тому, що молодь шукає чогось правдивого, близького, шукає, щоб її зауважили, щоб звернули увагу на неї, на її проблеми, на виклики, які торкають її. Не знаходячи цього у нас, йде деінде. Існує паралель між потребою молодих християн у перших віках християнства і нині. Маю на увазі будови нових церков — громіздких, величезних церков. Було б доцільніше побудувати кілька маленьких, де були би спільноти знайомих між собою людей і священик знав би всіх своїх парафіян. Тут душпастирське служіння могло би стати більш плідним, ніж у величезному соборі, де кожний прийшов-пішов і ніхто його не бачив. У глибшому контексті ця проблема так само торкає молодих.
Як у нашій Церкві здійснюється підготовка майбутніх служителів, зокрема священників, які будуть працювати з молоддю?
Коли розпочали діяльність молодіжні структури, перед нами було поставлене завдання випрацювати програму-мінімум. У тій програмі було передбачено вишкіл молодіжних християнських лідерів це той авангард, який разом зі священиком на парафії зміг би серед своїх трудитись у Благовісті Христовій. А ще перевагою є те, що доповнюється праця парохів, бо дупастирювати у середовищі і товаристві рівних собі є краще, аніж деінде. Наприклад, організація літніх таборів. Діти і старші, котрі їдуть у табори на місяць — чи два, повертаються переродженими, тобто колись далекі або індиферентні до Церкви стають активними неофітами і горять ревністю до апостоляту. Створення молодіжних осередків. Ми спостерегли, щ це теж корисно, бо сприяє активності юнацтва, яке саме цього і шукає. Йому не достатньо лише самої, так би мовити, «під диктовки і начитки». Прощі — це ще один спосіб євангелізації. Є закордонні прощі, але я вважаю, що більш ефективними прощами є прощі наші, піші по Україні. Віднедавна ми роздумуємо над впровадженням академічного душ пастирства, тобто пасторальної праці Церкви в університетах. Чому? Тому що діти, образно кажучи, ходять за руку з батьками по селах до своїх рідних церковець, приїжджають опісля у великі міста, вступають до університетів і тут губляться. Не легко впровадити в університетську структуру капеланство, але на тій ниві уже почалась праця. Ми започаткували вишкіл молодіжних християнських лідерів з числа першокурсників університетів. Вже один такий вишкіл відбувся. Цього року плануємо знову. Доводиться переконувати багатьох з ректорату, що душпатсирство в університеті анітрохи не противиться законам. І ще скажу, що час від часу, коли я став головою Патріаршої комісії у справах молоді, приходила думка: ну, нарешті щось зробив. Але мені здається що це ще не кінець, бо для молоді ніхто ніколи забагато не зробить, цієї праці завжди бракуватиме. І потрібно мати людину, команду — ровесника молодих, відважну, щоб дерзала і була готова до пошук нових ефективних форм душпастирства.
Як ви думаєте, де межа Церкви у процесі виховання, щоб не применшувати фактор сім’ї?
Церква — це і є сім’я у глобальному контексті, бо християнство це родина. Всі ми називаємо Бога Батьком. Намагаємось жити одним духом, як каже св.. ап.. Павло. Якщо так розписати у Церкві роль кожного у вихованні молодої людини чи дитини, як ось священика, монаха, монахині, єпископа, а ще, згідно з, документами ІІ Ватиканського собору, сюди ж належать миряни, і очевидно, батьки також, якщо вони добрі християни. Як бачимо, батьки теж у Церкві, і їхня апостольська місія для своїх дітей є фундаментом, на якому будують священик і катехит. Богослужбу і проповідь у храмі нелогічно відривати від християнської науки і прикладу життя батьків, бо це Бог, котрий присутній у храмі і єднає двох осіб, що зветься подружжям. Розкажу приклад з радянських часів. Я ходив до школи, і мені там казали, що «Бога нєт?». Дитина запізнилася на урок (а це був урок атеїзму), їй кажуть: «Вася, скажи ти что, Бога нет». Він відповів: «Якщо Його нет, то Його нет. А навіщо комусь казати, що Його нет?». Це демонструє ситуацію потужної ідеології радянського суспільства, спрямованої на знищення віри. Але авторитет батька, авторитет моєї матері був такий великий, що перевищував авторитет директора і всіх вчителів, разом узятих. Мама мене повчала: «Вони там дурниці говорять». Вона не мала повноцінної катехизації, і церква була закрита, щоправда час від часу до вірних навідувалися священики. Глибокої віри моєї мами було мені тоді достатньо. У нинішніх часах виховання підлітків вимагає трохи клопотання від сім’ї і від Церкви.
І останнє. Наскільки плідним Ви вважаєте серпневий Собор молоді у Києві? І чи надалі будуть відбуватися подібні акції такого ж масштабу?
Ви мене трохи загнали в кут. Чому? Тому, що монаха не личить хвалити. Як казав Блаженніший, то, може, навіть найгірша кривда, яку монахові можна зробити. І сам монах не може хвалитися. А я маю таку спокусу, тому що вже давно в нашій Церкві не було такої величезної, як молоді кажуть, тусовки, якою ьув цей молодіжний форум у Києві. Десять, а може, понад десять тисяч, заполонений Київ, соціальні акції — такий міні-український світовий День молоді. Перший раз в Україні, а може, навіть у Європі, дискусійний стіл з трьома тисячами крісел — рекорд Гіннеса був установлений в Америці, де було дві з половиною тисячі учасників так званого дискусійного столу — у нас число присутніх, мабуть, було таке саме. Проект дорогий і незнаний, перший. Маємо багато-цінних свідоцтв з цього проекту. Знову покликаюся на свідчення глави нашої Церкви Блаженнішого Кир Любомира, котрий сказав, що цей собор був дуже успішний. Собор відбувся у Пущі-Водиці. Присутність молодих людей додала йому якогось шарму, динамізму. Півдня були засідання, у другій половині дня праця в групах. Наші єпископи разом з молоддю брали участь у секціях. Молодь спочатку тихенька, згодом була досить активною, оживлюючи дискусії, приймаючи чудові резолюції. Все було організовано на рівні. Варто зауважити, що Собор мав великий фінансовий бюджет. Цей Собор, з’їзд молоді, був зорганізований за рахунок місцевих, українських фінансів. Це було дуже важливо, бо ми звикли, що наша діаспора має нам подати, помагати і т.д. Врешті є в Україні люди, котрим не байдужа доля української молоді. Мені відомо про факти значущого внеску молодих бізнесменів у цей наш проект. Я приємно вражений позицією і відданістю тих людей для справ молоді. Здійснення задуму Собору було вдалим. Форум молоді вдався на славу. Я не є фанатиком, але, знаєте, відчувалася кругом ласка Божа. Уявіть собі: Аргентина, Австралія, Бразилія, Америка, Канада, Росія, Казахстан. І доповіді були з різних куточків світу. Може, я не формулюю свого резюме, але висновком Блаженнішого «Це була дійсно вдала акція» сказано усе.
Отче Йосифе, ми Вам щиро дякуємо за те, що Ви викроїли трохи для нас часу. Наостанок ще декілька слів-побажань для тих, хто буде читати наш часопис.
Для читачів... Я читачам бажаю, щоб ті, хто їм дописує, були відверті, щирі й правдиві. А всім нам працьовитості. Ніхто для нас України не збудує. Наша Церква не лише жде на труд українців з Америки. Від власного освячення залежить кожне благо у моїй хаті, на моєму полі, і в моїй Україні, і в Церкві.
Дякуємо!
Прошу!
розмову провів бр. Лазар Громадський, ЧСВВ