Розмовляв бр. Михаїл ЛЕХНОВСЬКИЙ, ЧСВВ,
відповідав соліст вокальної формації
«Піккардійська Терція»
Андрій КАПРАЛЬ
-
Чому ваш секстет називається «Піккардійська Терція» і звідки походить така назва?
Нас завжди запитують, чому терція, бо нас шестеро, а терція — троє. Отже, кількість не прив’язана до нашої назви. Коли ми утворилися, Володя Якимець — наш художній керівник — навчався в музичному училищі на факультеті теоретики, він пошукав у наукових працях і в одній із праць Анатоля Кос-Анатольського, відомого львівського композитора, знайшов вираз «піккардійська терція». Сама терція як інтервал виник у Піккардії — це провінція між Італією і Францією. Її створив Гвідо Заретто, який винайшов спочатку п’ять звуків — квінту, а потім підбирав і інші звуки. У результаті утворилася піккардійська терція, розвиток — велика терція. Кос-Анатольський такий вираз об’єднав і дав загальну назву «піккардійська терція». Ми були змушені придумати назву, бо тривалий час співали, а назви колективу не було, ми довго думали, а якось Володя запропонував назву «Піккардійська Терція», бо й назва оригінальна, і в людей завжди буде виникати питання «Чому?» І скільки ми вже співаємо люди завжди запитують, чому, як виникла назва? А загалом усе було просто: він як теоретик її знайшов, запропонував, а ми одноголосно її прийняли.
-
Звідки виникла ідея, виконуючи пісні, імітувати звуки? Ви це в когось запозичили чи це була ваша ідея?
Як колектив ми утворилися в музичному училищі ім. Станіслава Людкевича, де навчалися, до того ж на різних відділах: Володя Якимець
теоретик, Славко Нудик — вокаліст, Андрій Капраль та Богдан Богач — хорові диригенти. Власне, коли ми навчалися в училищі, то в хорі не вистачало чоловічих голосів, і, відповідно, усіх теоретиків, вокалістів, диригентів, всіх, хто грав у народному чи духовому відділах, забирали в хор, бо дівчат було багато, а хор — мішаний, і ми були змушені співати, а співали класичні та духовні твори. Спочатку зробили мішаний мінімальний хор — 12 осіб, по три голоси в кожній партії, для того щоб досягати ланцюгового дихання й тримати ноту безкінечно. Зробили хор, дівчата почали все менше приходити, а згодом і хлопці перестали приходити, і на одну репетицію, для хору — останню, а для нас — першу, прийшли четверо: Богдан Богач, Андрій Капраль, Володимир Якимець і Славко Нудик і ми вирішили заспівати те, що робив хор. Спробували, а почали, до речі, зі старовинних українських кантів XVI ст., як духовних, так і світських, — вони були класичні триголосні, і наш знайомий композитор із композиторського факультету консерваторії, аранжував їх на чотири голоси, і ми четверо почали їх співати. Згодом Володя зробив аранжування «Горіла сосна палала» у бароковому стилі й прекрасну народну пісню «Туман яром». Зробивши їх та заспівавши, ми побачили, що пісні звучать досить гарно. 24 вересня 1992 року в університеті імені І. Франка було свято «Будьмо знайомі» — це випускники знайомляться з першим курсом. Нас тоді запросили виступити. І ми заспівали ці дві народні пісні, зробили аранжування пісень для реклами і також їх заспівали з різними «штучками». Ноги трусилися, ми хвилювалися, бо вже тоді вийшли на сцену «Океан Ельзи», а в них все ж таки інструменти й все таке інше, а в нас акапельний спів, незвичний для всіх. Перед виходом на сцену ми домовилися: якщо нас нормально проведуть зі сцени, якщо людям це сподобається, то ми продовжуємо, працюємо далі, а як ні, то просто співаємо для себе й не робимо з того проблеми. Заспівавши дві народні пісні в час розквіту попси, ми побачили, що нас дуже добре сприймають, бо в залі була мертва тиша, потім — аплодисменти, а коли ми ще «кіксанули» своїми аранжуваннями (посміхається), люди були здивовані, бо не знали, що таке можна зробити, навіть, здається, одну рекламу повторювали два рази — під час концерту ми побачили, що це сприймають. Згодом ми трішки почали співати під фонограми й з ними поїхали на фестиваль «Червона рута» в 1993 році, коли нам було 1 рік і там стали дипломантами. Після цього фестивалю ми зрозуміли, що це роблять усі, а акапельно воно все-таки є інше, оригінальніше. Та й, зрештою, кому, як не українцям, робити акапельну музику, це нам Бог дав голоси, і більше нічого не треба, так співають по всій Україні без нічого: є голос, і є слово. Щодо слів — ми беремо найкращі зразки, дуже ретельно підходимо до вибору поезії, яку співаємо, щоб не було соціальних проблем і тому подібного, — цього не треба. У нас усі пісні — про добро, про любов — ми, до речі, цим пишаємося, що ми, попри різні кризи, даємо людям можливість мати відпочинок для душі, що люди відпочивають від усього соціального, різних клопотів, що й так усіх замучило.
-
Оскільки назва та й сама ваша група є оригінальними, то чи не хотіли б ви взяти участь у фестивалі «Євробачення»?
Не хочу, щоб це звучало зверхньо, але ми вищі від «Євробачення». Він себе вижив ще десять років тому, а може, і раніше. Я навіть не дивлюся цей фестиваль, хоча наші деякі хлопці дивилися, зрештою, ми мусимо дивитися для аналізу, щоб знати, що робиться, чому, як на різних фестивалях. Ми з дружиною виховуємо своїх дітей у християнському дусі, а, дивлячись «Євробачення», мені буде важко пояснити дітям,
чому так є. Коли показували фінських монстрів, ми взагалі цього не дивилися, і дякую Богу, що не дивилися, бо бруду у світі й так багато, але це моя суб’єктивна думка. Це не фестиваль, який несе культуру. Я хотів би бачити фестиваль, який нестиме рівень, де будуть брати участі музиканти, які щось виборюватимуть, а не фестиваль, де виборюють гроші. Ми не хочемо брати участь у фестивалях, бо вже брали участь не в одному. В одному ми перемогли в усіх жанрах, але побачивши на інших, як це все вирішується за допомогою мамони — грошей, ми це питання вирішили й не хочемо цього робити. Хай він буде, але без нас. Судячи з того, що говорять люди, ми й так робимо достатньо, щоб нас чули й без фестивалю «Євробачення». Люди відвідують наші концерти, зали повні, ми працюємо чесно, не під фонограму, робимо все, наскільки можемо, добре. А від людей і від Бога ми маємо подяку, а це найважливіше.
-
Як ви ставитеся до інших музичних жанрів. Зокрема до жанру «важкий рок»?
Ми слухаємо різну музику, щоб вибирати: чи добра вона, чи якісна, тобто ми є губкою, яка мусить увібрати в себе все, але не залишити в собі все, а лише те, що треба, щоб орієнтуватися в різних течіях. Я слухаю рок з 9 років, але цей рок, що я слухав колись, суттєво відрізняється від теперішнього, тепер це колискові. DiPapL, Led Zeppelin чи Pink Floyd — там є над чим думати. Навіть якщо взяти їхні поезії, то там не завжди погані слова, частіше нема, бо тоді люди захоплювалися середньовіччям, писали лірику, яка відповідала взагалі якомусь стилю, а тепер є тільки рикання, а воно, напевно, є від «нечистого». Залежить, який рок: якщо він не несе негативу, якщо не спонукає людину до негативних емоцій, до поганих вчинків, то це нормально. Мої колеги їдуть на рок-концерти, бо там виступають уже старші артисти, а головне, що їхні пісні не несуть негативу, а це в музиці основне. Ми любимо й слухаємо фолк, джаз, класику й рок, але зважаємо, щоб не було негативних емоцій.
-
Хто зі співаків ХХ століття був вашим кумиром, можливо, група, звісно. Якщо таке було?
Мені важко сказати за всіх, бо кожному з нас імпонує інший стиль, але можу сказати про себе. Я не дуже люблю класичну музику, точніше, не дуже часто її слухаю, бо слухав, навчаючись в училищі. Мені більше подобається не класична форма, а імпровізація, я слухаю всілякий джаз і багато іншої музики. Я б не хотів називати поіменно, бо це не важливо, важливо, що та людина зробила цікавого в мистецтві. Когось уже не має на землі, хтось ще є, працює. Є багато цікавих і оригінальних музикантів, тому хто ще тут залишився з нами, хай він працює. А на імя не називатиму, бо когось можна назвати, а когось ні, але хочу сказати, що в кожному жанрі мистецтва є людина, яка його презентує найкраще. Звичайно, ми поважаємо тих людей, що можуть щось показати і яких хтось хоче почути, це важливо.
-
Ми вже чули у вашому виконанні широкий спектр різних музичних творів, а чи доводилося вам співати Божественну Літургію?
Насамперед хочу сказати таку річ: вважаю, що ми всі по-християнськи правильно виховані, тому що наші батьки прищеплювали нам знання та любов до Церкви, і ми не могли обійти також народних традицій, які пов’язані з релігійними святами, тому, будучи хористами, ми співали також і Літургію не один раз, це було часто, бо були в різних хорах. Співали Літургії святого Василія Великого, Івана Золотоустого, а також і інші Богослужіння. Щодо нас як секстету, то ми виконували лише частини із Літургії, хоча була ідея заспівати Літургію якогось композитора чи написати самим, але ще варто порадитися з духовними особами, бо см не є добре обізнані в уставі Літургії, а це слід знати, щоб писати партитуру для Літургії.
-
Чи були у вас пропозиції залишитися за кордоном?
Пропозиції були, але щоб нам дав «закордон», я не знаю, ми навіть над цим не задумувалися, не виникало такої потреби. Якось ми сказали людям, що нас запрошували: «Ми будемо до вас приїжджати, співати, а тут є наша земля, я вважаю, що немає щастя десь на іншій землі, як у тій пісні: «Все на світі можна вибрати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Тут є все, які б тут не були негаразди, але це наша земля. І, на мою думку, люди в нас щирі, ніж на Заході, у нас скоріше поспішать на допомогу, а там вже більше процвітає індивідуалізм, закритість.
І на закінчення: що б Ви хотіли побажати читачам часопису «Господь і я»?
Хочу побажати рясних Божих ласк, Божого благословення на всі добрі справи, щоб усі Ваші починання мали достойне завершення і щоб це завершення не було крапкою, тобто щоб у кожній справі була крапка, а за крапкою кома, і так продовжували чинити добрі справи — цього я бажаю всім людям. Щоб люди мріяли й робили добро, тому що світ зараз має багато негативу, а людям треба добра. І дякувати Богу, що люди все-таки навертаються до Нього, й можуть у Нього випросити ласки для всіх, але, звичайно, своїми вчинками, своїм життям, розумом, ученням. Зараз почав більше читати Святе Письмо — цього також бажаю всім іншим, бо в ньому є істина життя.