Високопреподобний отче Протоархимандрите, ким ви мріяли стати в дитинстві, думаю, не тільки ченцем?
Пригадую собі, що в моїх дитячих мріях уявляв по-різному, як звичайно трапляється з кожною дитиною. Я захоплювався життям і діяльністю визначних осіб і хотів їх наслідувати. Пізніше з історії та літератури пізнав інших гідних подиву людей, як, наприклад, письменників Тараса Шевченка та Івана Франка, а також героїв з історії України, Бразилії та Америки, яких мав бажання наслідувати, залежно від того, як учителі або автори їх змальовували. Світ і всяка його реклама відіграли немалий вплив на мої дитячі та юнацькі мрії. Тривалий час я насправді мріяв одружитися, створити свою сім’ю. Однак, з-поміж усіх бажань у мені нутрувало також чернече та священиче покликання. Щоправда, я протягом тривалого часу по-юнацьки ще намагався від цього покликання втікати, адже боявся «ризикувати своїм життям». Минуло ще трохи часу, коли я плутав покликання, як стан життя з фахом. Пригадую, як по-різному я мріяв і запитував себе: «Чи стану щасливішим, будучи кравцем, письменником, науковцем і навіть водієм великих вантажівок — мені так подобалося подорожувати, чи мені буде добре одружитися чи залишитися неодруженим?» Духовні отці, зокрема блаженної пам’яті о. Венедикт Мельник, ЧСВВ, пізніше о. Домінік Стареправо, ЧСВВ, та й рідний старший брат владика Володимир допомогли мені розпізнати справжнє покликання, навчили мене відрізняти покликання від фаху, Божу волю від людських схильностей. Сьогодні й завжди буду вдячний насамперед Господу Богу за ласку покликання, також усім, хто допоміг мені й заохотив мене до рішучого виконання Божої волі. Незважаючи на значні труднощі, виклики та перешкоди різного роду, які були, є і ще, напевно, будуть, я цілком щасливий, що став назавжди священиком-василіянином.
Ким мають бути чи що мусять зробити певні особи, щоб їх можна було назвати друзями?
На мій погляд, друзів ми здобуваємо не так через те, ким хтось є або що робить для нас, а радше зважаючи на те, хто ми є й що робимо для них. Отже, я радше поставив би питання в такому порядку: ким я маю бути і що маю робити для інших, щоб удостоїтись називатися їхнім другом? Треба насамперед від щирого серця бажати ближньому щастя й добра, зокрема вічного добра — тобто спасіння в Христі Ісусі. У дусі доброзичливості треба обов’язково перейти до доброчинства: ми маємо чинити добро ближньому скільки можемо та й навіть жертвувати себе за більше добро ближнього. Треба, наприклад, сприяти, щоб успіх ближнього зростав, радіти, коли в нього все гаразд і сумувати, коли йому трапиться якесь нещастя. Справжній друг також не мовчить на гріх ближнього й не погоджується з ним у всьому, включно зі злом. Навпаки, справжній друг у разі потреби вміє сказати віч-на-віч ближньому правду та навіть по-братньому попередити, аби він не чинив зла собі чи іншим. Якщо ми спільно не можемо шукати правди й нею займатися, то ми не є друзями, ми недруги. Справжні друзі не є однодумцями, які заради «дружніх стосунків» одні одним потакують у всьому. Навпаки, справжні друзі залишаються вільно мислячими особами. Також бути другом комусь не означає бути його чи її «власністю», неначе річ, — цього не має бути й між подружжям; назвати когось своїм другом — не звести його чи її до приватної власності. На жаль, трапляються великі непорозуміння й клопоти між людьми, які називають один одного друзями тому, що вони через афективну й чуттєву незрілість падають у спокусу вважати ближнього не вільною особою, а приватною власністю для самозадоволення. Коли таке трапляється, наприклад у подружжя, то така пара в небезпеці — виявляється, що ті особи недостатньо готові до подружнього життя.
Мабуть, немає навіть такої людини, яка б не хотіла бути щасливою, і кожен щастя розуміє по-своєму. Що було щастям для Вас тоді (у молоді роки) і тепер? Чи є відмінності?
Так, це правда, що людина схильна розуміти й шукати щастя по-своєму, суб’єктивно. Тому нема «рецепту», щоб здобути щастя, лише є правила для життя, дотримуючись яких, людина має правдиве щастя. Пригадую в дитинстві для мене щастя полягало в тому, щоб бути в центрі уваги всіх, коли давали мені різні дарунки, коли мене пестили! Згодом, у підлітковому віці у центрі моєї уваги було щастя й добро ще одного або кількох моїх друзів. Пізніше, в молодості, переважно створювалася певна група друзів, і я був схильний почуватися щасливий лише тоді, коли інтереси моїх ровесників і друзів збігалися. Отже, моє поняття про щастя до юнацьких років переважно було дуже вузьке, воно рідко коли виходило за межі мого самолюбного «я». Але настав час, зокрема після складання чернечих обітів, 7 лютого 1980 року, коли моє розуміння людського щастя дуже змінилося. Я усвідомив, що шукав щастя там, де його нема. За допомогою духовної літератури, а також курсів з психології, а згодом творів з антропології загалом і назавжди я переконався, що людина, котра лише шукає особистого щастя, нездатна до співжиття, нездатна ні до священичого, ні до чернечого чи подружнього життя. Тепер, на мою скромну думку, вважаю, що сьогоднішнє моє розуміння щастя розширилося. Воно полягає в тому, щоб увесь Василіянський Чин, і кожний священик чи брат-василіянин мав повну радість у Господі, щоб успішно виконував свої обов’язки для добра нашого Чину і всієї Христової Церкви.
Чи ви дивилися фільм «Владика Андрей»? Як би ви його охарактеризували?
Стрічка Олеся Янчука «Владика Андрей» має, і це треба обов’язково взяти до уваги, не документальний, а історично-художній характер. На мій погляд, цей фільм заслуговує на найвищу оцінку. Дуже добре відображає особистість та, певною мірою, життя і діяльність справді видатної історичної постаті не тільки УГКЦ але й усього українського народу — Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ. Цей наш душпастир переніс жорстокі переслідування Церкви й народу, він захищав нашу національну ідею й культуру в надзвичайно важких обставинах. Тому він виступає не лише як церковний діяч, а також як справжній патріот своєї Батьківщини. Я переконаний, що фільм Олеся Янчука посприяє тому, що ми, українці, зокрема віруючі Греко-Католицької Церкви, краще пізнали важливу частину історії своєї Церкви й свого народу та були заохочені перенести сучасні випробування за прикладом Митрополита Андрея, беатифікаційна справа якого, до речі, триває.
Чим для вас є патріотизм, і кого можна назвати справжнім патріотом своєї Батьківщини?
Патріотизм — це любов і пошана до своєї Батьківщини та до всього, що їй належить, тобто дотримання всіх обов’язків стосовно неї. Патріотом є людина, в якій гармонійно співдіють права й обов’язки, користь від своєї Вітчизни й співпраця для її добробуту. Справжній патріот радиш часто І запитуватиме себе про те що він може ,й мусить робити для кращої долі своєї Батьківщини, замість нарікати й чекати, щоб тільки вона йому давала все потрібне. Патріотові також притаманна пошана до всіх інших громадян, бо своєю поведінкою він старається позитивно представляти свою Батьківщину перед чужими.
У наші Дні можна почути багато нарікань на життя, і пояснюють це так: «Що вдієш, така моя доля». Що б Ви порадили людям?
«Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки» (Мт 10,16) — каже Господь. Наше життя — це найцінніший дар Божий і водночас Боже посланництво. «Вовки» неначе представляють усі труднощі, які можуть трапитися людині. Треба їх подолати і ніколи не перейматися. Якщо Господь допускає певні випробування, то Він також дарує сипи й потрібні ласки, щоб , все перенести.
Я справді співчуваю всім, хто потрапив у такі обставини, які, деякою мірою, їх «змушують» представляти себе жертвою «власної долі». Таких людей я зустрічав часто і насамперед радив їм усвідомлювати, що, незважаючи на зовнішні обставини, кожна людина сама собі створює власну долю. Завжди треба розпочинати від реального стану життя, пізнати всі позитиви і негативи, примиритися з ними і перемогти їх. Якби нарікання допомагало людині, то, напевно, найнещадніші люди володіли б усіма справами та світом! «Нарікати на життя» означає нарікати на найцінніший дар Божий. Треба відважно й рішуче намагатися виконати Божу волю серед обставин, яких ми опинилися.
Отож, замість перетворити дар життя на предмет нарікання, треба всіма силами його використовувати на добро всіх так, як подобається Богові. Наприклад, коли щось або хтось нас поранить, не поможе плакати, нарікати чи робити зусилля, щоб рана ке завдавала нам болю. Треба негайно ти все необхідне, щоб ту рану вилікувати.
Раджу також пізнати одну людину — це «Nick Vu- jicic», чоловік без рук і ніг, що не лише цінує своє життя, а й долає свою «долю» і допомагає багатьом людям цінувати дар життя та всі свої сили.
Трапляється також, що людина фізично, психічно й духовно виснажена надмірною працею або щоденними клопотами. У такому разі треба нагадати, що нормальний відпочинок є також нашим обов’язком, і не треба чекати, щоб лікар приписав спати хоч 6 або 7 годин щоночі!
Що б ви побажали читачам нашого журналу?
Бажаю їм щастя й добра, зокрема усвідомлення великого значення їхнього життя й того, що, Господь Бог близько і безмежно їх любить. Нехай вони, з ласки Божої, зрозуміють, що наше життя на цьому світі не є випадковістю, а здійсненням великого дару, покликанням та місією. Нехай Господь Бог їх щедро благословить і дасть ласку пізнати Божу волю та виконати її бездоганно, з упевненістю в тому, що ми від Бога походимо, й до Бога всі йдемо цим коротким життєвим шляхом. Хто цього потребує, молитовно бажаю отримати ту ласку пізнання свого покликання до чернечого, священичого або подружнього життя, також мужність у труднощах і витривалість у сповненні Божої волі. Нехай усі знаходять у цьому журналі добре слово та вказівку для того, щоб у своєму житті вони частіше мали нагоду радіти в Господі, зустрічаючись з Ним на молитві або читаючи Його Слово.
Розмовляв бр. Михайло Лехновський, ЧСВВ