Високопреосвященніший Владико Ігоре, наприкінці минулого року в Брюховичах відбувся Синод Єпископів УГКЦ, на якому, загалом, розглядали питання євангелізації. Чому тепер в Україні, де більшість населення — християни, існує потреба євангелізації? Що мається на увазі, коли йдеться про євангелізацію тепер?
Я не знаю (чи хтось веде статистику?), скільки в Україні є християн. Це великий знак питання. Бо, наприклад, ми кажемо, що греко-католиків є від 4,5 до 5 мільйонів. Я зустрічав православних, які говорять про себе, що вони православні, хоч навіть не хрещені. Не охрещений — не християнин! Це дуже сумно. Я гадаю, що в Україні приводити їх до віри Христової, християнізувати і євангелізувати, тобто вказувати їм дорогу Євангельського життя — це дуже велике завдання не тільки для священиків, монахів і монахинь, а й для мирян, котрі мають кращу можливість доступу до свого друга чи подруги, щоб з ними поговорити, привести їх до церкви, до хрещення.
Я розкажу такий приклад. Із Вінниці переповіла одна доросла жінка, котра виховала, здається, двоє дітей. Вона була не хрещена. Як їй тяжко було переступити поріг церкви. Вона казала, що кілька разів підходила до самої церкви, бралася за ручку й поверталася назад, не могла переступити порога храму Значить, у людині існує страх, який навіює злий дух, — і людина тоді відступає. Тому наша Церква поставила собі таке завдання.
Документ готував владика Тарас Сеньків. Йдеться насамперед про євангелізацію, що стосується людей, які вже є в Церкві, ходять до церкви, які рідко її відвідують, можливо, тих, які не беруть у руки Святого Писання, ним не цікавляться. Завдання було, щоб у родинах читали Святе Писання, говорили про нього, аби кожен член родини висловив свою думку. Щоб формувати довкола наших церков гуртки, спільноти в різних будинках, щоб люди могли збиратися, читати, євангелізувати себе. Найкраще, якби це відбувалося під проводом священика. Але священик не завжди може, тому зараз є багато таких мирян, котрі мають певні студії, вони навчалися в Україні чи в Люблінському Університеті (Польща), щоб це слово долинало до всіх людей. Так, як у Святому Писанні Ісус говорить: «Ідіть навчайте всі народи...», щоб це слово Боже дійшло до кожного людського вуха, а люди, які його почують, ним жили.
Ми чекаємо на вищезгаданий документ, який опрацює владика Тарас з певною групою. Там будуть подані пропозиції, про які я вже згадував: читати Святе Писання, збиратися разом, обговорювати, робити спільні моління, прощі тощо.
Мета: наблизити кожну людину до Бога і також тих, хто приходить до церкви, скажімо, заново євангелізувати, щоб вони все більше й більше приступали до Господа Бога, бо знаємо, що в цьому немає якихось меж. Знаємо: кожен праведник може ставати ще праведнішим, навертатися до Бога, залишаючи грішне життя.
— Ще однією важливою постановою Синоду було проголошення 2010 року Роком християнського покликання з наголосом на покликанні до богопосвяченого життя. У чому полягає важливість такого наголосу на богопосвяченому житті? З’явилася більша потреба посилити ряди, тобто турбота про нові покликання чи заохочення вже покликаних якісніше працювати на благо Церкви, продовжуючи місію Христа?
Пам’ятаємо, що попередній рік був роком священства, проголошений на нашому Синоді УГКЦ, де зважали на такі параметри: покликання до священства й виховання самого священика, його служіння Господу Богу, людям, святій Церкві. Так само ми чули навіть з уст богопосвячених осіб, що вони б хотіли, аби був рік, присвячений покликанню до чернечого життя. Це буде стосуватися не тільки зусиль щодо нового покликання. Бо, як бачимо, його стало менше, ніж було на початку 90-х років. Я вважаю, що це закономірно, бо, можливо, був якийсь такий сплеск — Україна здобула незалежність. Багато людей дивилося на це, можливо, якось політично, бачили певних політичних провідників тощо. Були такі окрилені. Це були, я б сказав, багаті покликання на кількість, але як бачу, що не завжди якісні.
Я щотижня сиджу три дні в канцелярії й бачу, скільки є різних клопотів, але це закономірно. Завжди згадую Мойсея, якого вибрав Господь Бог, скільки він мав клопотів з тим вибраним народом. Так само багато турбот чи то зі священством, чи з мирянами.
Треба дбати про покликання й належно цінувати, на нього зважати, його плекати, а з іншого боку, — ті ченці й черниці, які склали свої тимчасові обіти та, особливо, вічні, щоб відповідали своєму покликанню, пам’ятали про своє завдання, відповідальність. Священик не може обмежитися тим, щоб тільки відслужити Службу Божу, підготуватися до проповіді, але священик, котрий є в монастирі, щоб намагався насамперед бути слухняним, виконувати свої три обіти, які він склав, щоб був у спільноті особою, яка справді належить до неї, вболівав за неї й за кожного її члена, і кожен член уболівав за цю спільноту. Гадаю, тоді наше чернецтво буде сильне.
— Владико, знаємо, що Ви народилися в греко-католицькій сім’ї. Ваш батько був учителем і пізніше став священиком. Тому можемо припускати, що атмосфера для вибору вашого життєвого шляху була сприятливою, незважаючи на зловісні часи для нашої Церкви. Та все ж розкажіть, як зароджувалося Ваше покликання до священичого й монашого життя.
Так, мій тато був учителем. Нас у сім’ї було четверо — троє братів і сестра. Я вам скажу, помимо того, що батько був учителем, ми завжди спільно молилися.
Я гадаю, це дуже впливало на виховання дітей. І взагалі, це благословення для нашої сім’ї й родини, бо, як пам’ятаю, — я ж найстарший — батькові не було дуже легко. Він походив з іншого села — Біпьче, а був у селі Липицях. Туди його скерували на роботу як учителя, там він одружився, там діти зростали. Винаймав квартиру, бо не мав де жити. Батько будував хату, вчительська зарплата не була надто високою, мінімальною, тому взяв позику в банку. Ми досить скромно жили. Але батько завжди стеріг нас, щоб насамперед виховати з нас добрих християн. Коли його звільнили з роботи, ми були ще малими, жили на його одну зарплату, у колгоспі мали меншу ділянку, ніж інші, що працювали в колгоспі, оскільки батько вчителював, а мама доглядала дітей, тому не ходила в колгосп на роботу. Тато роздумував над цим, їздив радитися, його звільнили за те, що тримав ікони в хаті, від нього вимагали: або ти знімеш ікони, або тебе усунемо з роботи — і батько був стривожений, не знав, що робити. Але вирішив, що ікони не зніме, — і тоді його звільнили з роботи. Потім тато пішов на роботу в колгосп. Одні люди дивилися на нього зі співчуттям, інші — - зі зневагою. Але тато такий чоловік, що завжди молився, і він це все витримав. Згодом познайомився з певними людьми, підпільними греко-католиками, а завдяки їм — із греко-католицькими священиками. Пізніше його взяли навчатися, йому як вчителеві це не було важко.
Тато навчав нас щонеділі слухати по радіо Службу Божу, запалювати свічку, молитися, підспівувати. Щодня ми мали спільну молитву ввечері. О дев’ятій годині тато, мама, діти — всі приклякали й молилися — це, я вважаю, сильно впливало на наше виховання. Щонеділі, а як ми не йшли до школи, то й щосвята, — у нашому селі нема церкви — ми годину мали читати катехизм, а наприкінці були запитання, відповіді. Згодом, коли ми з братом були вже старші, ходили до церкви в інше село, хоч там церква була зачинена, ми молилися в каплиці. Батько нас так привчав. Спочатку він сам ходив, там співав з людьми молебень. Деколи він готував зміст слова Божого й міг сказати до людей, хоч ще не був священиком, промовляв слово Боже як мирянин. Я все думав: «Чому це тато робить?». Я сприймав це не дуже прихильно, думав, чому тато це має робити, хто його змушує. Люди досить цікаво слухали, їх збиралося все більше й більше. Люди були спраглі слова Божого. Пізніше закрили церкву, казали, що там Возьняк збирає. Тому згодом ми збиралися позаду церкви, в каплиці. Пізніше тато припинив це, бо вчився, їздив щонеділі до Львова.
Ми з братами не раз ходили в інше село до костелу, щоб сповідатися, бути на Службі Божій. Тато казав іти — і ми ходили, у нас нічого іншого не існувало, жодних компромісів. Я деколи ходив неохоче, як то дитина, а назад повертався радісний. Завжди сповідався, причащався. Пізніше тато брав мене до Львова, де збиралися священики, також ходили до костелу, де проповідував о. Криницький, пізніше — єпископ. Я щось відчував. Вдома тато завжди радив прочитати книжку — він мав різні духовні книжки. Я читав, пам’ятаю, про якихось пустельників, самітників, воно мене лякало, як то відректися світу, всього, як так жити. Дитячій свідомості було тяжко, хоча, з іншого боку, це покликання поволі дозрівало. Коли я повернувся з армії, то пішов до редемтористів. Не вагався.
— У монашому житті можуть виникати сумніви щодо певності власного покликання. Чи Ви вагалися остаточно відповісти Богові «так», складаючи вічні обіти?
Правду скажу, у мене не було вагання: складати чи не складати. Пригадую, казав о. Винницькому: «Отче, я не знаю». Він питав: «Ти підеш до монастиря?» Я казав, що нема монастирів. А він: «Ти ще не розумієш». Пізніше під час якоїсь розмови я сказав, що не знаю, чи маю покликання, а він відповів: «Оскільки ти з нами стільки ходиш, значить маєш» (сміється).
Я не вагався ніколи. Прийшов служити — значить служи!
— Чому Ви обрали саме Чин Найсвятішого Ізбавителя, а не якийсь інший?
До нас часто приїжджав о. Михайло Винницький, редемпторист. Також приїжджав о. Василь Вороновський, студит, з ним рідко спілкувався, о. Іван Юськів, редемпторист, о. Богдан Сухий. І коли вже повернувся з армії, я знав багатьох. Так, очевидно, Господь Бог провадив.
Я добре знав о. Винницького. Коли я шукав у Львові роботу, деякий час жив у нього. Він допоміг мені винайняти квартиру. Так більше й не знав нікого. Так Господь Бог скерував.
— Чи Ви знали, що існують інші Чини чи Згромадження?
Пізніше дізнався. Так, я не знав. Коли я пішов до редемптористів, хоч батько мій вже був священиком, його висвятили, коли я був у десятому класі, то я додому нічого не повідомляв. І навіть як мене висвятили, я також вдома нічого не казав. Можливо, їх повідомляв о. Винницький. Пізніше я довідався про існування отців Василіян, Студитів.
— Оскільки Ви тривалий час були вихователем майбутніх монахів, проводили бесіди, навчали молодих людей, які приходили чи бажали прийти до монастиря, Ви зустрічалися з різними особистостями, їхніми проблемами у формуванні покликання і взагалі розумінні монашого життя. Що Ви порадили б тим молодим особам, які наважилися, і тим, які вагаються ступити на шлях монашого подвигу?
Думаю, хто дуже нерішучий, хай іде додому. Хто має великий сумнів, тому нема що тут робити. Він, як каже апостол Яків, як та хвиля, що котиться туди-сюди. Гадаю, людина має довіряти Богові, молитися, як я згадував про о. Винницького. Є для цього досвідчені провідники, котрі говорять: ти маєш покликання, іди за ним. Слід слухати їх, слухати голосу Божого і зважуватися на такий крок — це одне. Інше, як святий Августин каже: «Якщо ти прийшов і відчуваєш, що прийшов не покликаний, то живи так, ніби ти був вже покликаний». Це дуже важливо, щоби це прийняти й вірити святим Учителям Церкви, настоятелям, духовним провідникам, яких Господь Бог покликав і надихав їх. Я гадаю, це просто прийняти всі обов’язки, поставлені перед особою, яка приходить до монастиря. Вони не є надто важкі, прийняти їх, радо виконувати — і Господь Бог тоді благословить. Не стріляти десь собі набік, щось собі не передумувати. Якщо людина завжди щось собі вигадує, весь час невпевнена — нема чого йти в монастир.
— Знаємо, що на Західній Україні, і не тільки, досить добре розвиваються різні релігійні товариства, при парафіях діють молодіжні гуртки. Яке завдання покладає на них Церква? Яке їх майбутнє?
У різних церквах по-різному працюють з молоддю. Є такі, де добре піклуються, стараються, а є й такі, де недостатньо звертають увагу, зайняті своїми справами. Бувають і такі села, де молоді тільки вже нема, а тільки старші люди. В одному селі на Золочівщині, яке я відвідав, будинки розвалені, люди старші там залишилися.
Молодь — також люди, які мають душу, котрі мають дбати про свої душі й освячувати їх. Знаємо, що пристрасті в молодої людини сильніші, ніж у старшої. Дуже часто не кожен хоче бути при церкві, шукає собі щось поза нею, гадає, що може, щось краще знайде. Хоч нема нічого кращого, найбільше, що знайде, — лінь, якщо не пияцтво чи наркотики або інше. І ми намагаємося, наскільки можемо, аби цю молодь залучити, щоб вона була при церкві, дбала про освячення своєї душі, про своє зростання як християн. І також як добрі християни молоді люди впливали на інших — це дуже важливо. Ми хочемо зміцнювати паростки християнства в молоді, щоб вона зростала в християнському дусі, любила насамперед Бога, свій народ, Церкву, свою державу. Таке наше завдання.
— Знаємо й віримо, що важливим, просто необхідним чинником не тільки в турботі про зростання покликань до священичого й богопосвяченого життя, а й для розвитку християнського життя загалом є молитва. Чи міг би Владика поділитися своїм молитовним досвідом? Чим для Ваас є молитва як монаха, священика, єпископа?
Молитва є життям душі насамперед. Тож, я молитву практикую, це без сумніву. Не уявляю, як жити без молитви. Це ввійшло ще з дитинства. Я вже згадував, що ми спільно молилися. Молитва не є для мене чимось таким... З кожним роком це якесь зростання в молитві, зміцнення в молитві. Коли був дитиною, молився по-дитячому за себе й не тільки; коли ми спільно молилися, то молилися й за діда, і за бабцю, і за наших родичів, за померлих. Тато нас до цього привчив, так і утвердилося. Ну а потім, коли я прийшов до монастиря, там були інші молитви, і мені було важко залишити ті, що я молився, думав, як я від них відмовлюся, я навіть ще деякий час так молився. Потім зрозумів, що тепер маю інше завдання, не можу все на себе перетягувати, і також у тому треба було себе побороти, не казати, що мене так навчили і я того не зміню, бо мене так тато навчив, і я маю цього дотримуватися. Я розумів, що, коли я був вдома, мене цього навчили і я за цим ішов, а тепер, коли прийшов у монастир, — є інші молитви, розважання, молитовник редемптористів, молитвослов і так далі. І це знову стало великою поживою для душі. Також знаємо, що через молитву отримуємо Божі благодаті. Потрібно молитися за наших ближніх. І тепер теж присвячую час на молитву. Не занедбую розважання, роблю його, не занедбую також молитвослова, вервиці. Я відмовляю це щодня. Розважання можу не робити, але молитвослов обов’язково молюся. Коли зранку пишу проповідь, дописую тощо, то ще з цього використовую як розважання. Бо думаю, працюю над ним — коли б мені хтось інший писав, то мав би більше часу, а оскільки я собі пишу, то стараюся роздумувати й цим жити.
До мене приходять люди з різними запитаннями, з різними скаргами, вони сюди не приходять, аби щось добре сказати, не дякують, що дав доброго священика, добре нам на парафії, але завжди чомусь: щось не так, заберіть священика, змініть священика й інше. І тому треба мати сили. Є таке: коли приходять особи, налаштовані по-злому, — воно негативно впливає. Тому часто, коли я приходжу звідти (з канцелярії) пополудні, то нічого не можу робити. Тепер уже ні, мені якось легше. Тоді я був просто паралізований: читати не можу, молитися не можу, спати не можу. То я йшов трохи прогулятися по місту, щоб мені якось від того відпочити. Тому молитва захищає, бо якби не молився, не витримав би тут спокійно на таких людей дивитися, з ними спокійно розмовляти; якби не молився, я б таких людей просто виставляв або втікав би від них. А молитва рятує й дає силу для духовного життя, життя морального і життя фізичного.
Я також багато молюся за наших священиків, за вірних архиєпархії, за наших ченців і черниць. Намагаюся щоразу всіх благословити. Зранку, коли
прокидаюся, благословляю всю нашу архиєпархію й не тільки, весь католицький світ, також православних, мусульман та інших, щоби Господь Бог дарував їм добро, насамперед щоб вони могли те добро прийняти, бо Він завжди дарує добро.
— Насамкінець, що б Ви побажали читачам нашого часопису?
Насамперед, щоб молодь пізнавала Бога, пізнавала свою Церкву, у цьому пізнанні зростала й разом з тим зростала в любові до Бога, у любові до своєї Церкви, маю на увазі Церкву як інституцію, і також у любові до Церкви як до кожного ближнього, щоби кожна особа дбала про свою душу, про своє духовне життя. Здобувати праведність — під силу кожній людині. Апостол Йоан каже, що заповіді не важкі, Заповіді Божі може виконати кожна людина, і Заповіді Божі формують людину, скеровують її в певному напрямку, провадять її до духовного зростання, добра. Щоб молоді люди завжди про це пам’ятали, попри те, що вони молоді, вони мають безсмертну душу, даровану Господом Богом. Насамперед треба дбати про свою безсмертну душу й поставити на першому місці любов до Бога. Святий Василій каже, що коли в людини любов до Бога, ставлення до Бога стоять на першому місці, тоді в неї все гаразд, усе на місці.
Розмовляв Павло Федусів, ЧСВВ
Редакція журналу висловлює щиру подяку о. Віталію ДУТКЕВИЧУ, ЧСВВ, за організацію зустрічі з владикою Ігорем.